Це унікальне, як тоді писали, вогнище культури, як і більшість танцмайданчиків, захиріло наприкінці семидесятих, коли у новозведених танцювально-концертних павільйонах загули, загупали, задеренчали і замиготіли дискотеки. Але то вже було опісля…
Олекса Сирота:
Моя погроза подіяла. Колеги одразу взялися до роботи:
— Кажеш, мішок у багажнику привезли?
— В багажнику. Є експертиза слідів бензину і мастила.
— Так, бензин у каністрі, мастило в банці. Нормальний набір. Закладемося, що машина казенна.
— Мішок, швидше за все, казенний, але його могли позичити на базі і для власної машини. Або вкрасти.
— Власна для такого діла, як трупи возити, не дуже придатна. Даішники люблять вночі приватників зупиняти: що робиш у таку пору, чого не спиться, куди їдеш, покажи, що везеш. З державною простіше: хазяїна на дачу катав. Чи в аеропорт їду по начальство… а потім, є службові машинки з такими номерами, що їм лише козиряють.
— Тіпун тобі на язика.
Дискусія розгоралася так жваво, що я вже у неї не втручався. Сидів і уважно фіксував аргументацію. А колеги, здається, і самі захопилися не на жарт:
— А може, таксі?
— Я би таксі не брав. Пам'ятаєш, на чому Оганесян — ну, той московський грабіжник — погорів? Він зазвичай телевізори брав, тоді це був дефіцит, і мусив таксі замовляти. От водії його і запам'ятали. У таксистів пам'ять професійна.
— А скільки у нас таксопарків?
— Таксопарків небагато, а от автопарків до біса. Плюс відомчі автобази. Є такі, що там по три машини стоять, а є й по півсотні. І переважно легковушки. Втомишся шманати!
— А хто тебе, дурню, примушує бази шманати? Є центральний склад автопостачання.
Через нього все йде — від запасних двигунів до шмаття для обтирання бруду. Отам і шукай.
— У сільгосптехніки свої склади.
— Ти ще скажи, що Кіціуса з Жабокричів у Київ привезли. Ні, всі знають, що на КПП після першої ночі фіксують усі номери машин, які в'їжджають і виїздять з Києва. Вбивця наш, місцевий. Місто як п'ять пальців знає… Сирота, є версія, хто його вбив?
— Є версія, хто НЕ вбивав. Як нікому не розкажете, то поділюсь. Це не свої, блатні, не ваша бригада… цить, не гудіть!.. Ймовірно — хазяїн квартири, в яку він заліз.
— Мої співчуття, Сирота. Вбивця — мужик серйозний, і з нервами у нього все гаразд. І до того ж нахабний. Інший на його місці злякався б, що хоч і злодія вбив, але все ж таки вбив. Заховав би труп так, щоб якомога довше шукали. А цей нам під двері підкинув із натяком: раз ви мене не можете від злодіїв захистити, побігайте тепер, пошукайте, чия це робота. А я посміюся.
— Н-да, цікавий момент. Я про це не думав.
— Бачиш, Сирота, і ми на щось здатні, крім статистику підправляти.
— Хлопці, а як же цей ваш нахабний і сміливий та не помітив, що мішок зі штампом?
— Не вмикав світла у квартирі — раз, вимкнув світло на сходах, коли труп ніс — два, машина у темному місці стояла — три. А головне — дуже поспішав, тому і не помітив.
— Нам колись Старий розповідав: зять тещу прибив, порубав на частини, запакував і розвіз по смітниках. А оскільки дуже квапився, то не помітив, що голову поклав у посилочний мішок із власною адресою.
— Добре, Сирота, знайдемо ми тобі, звідки мішок, а що далі? Покажеш ти його власнику, а він у відповідь: ой, спасибі, що знайшли, у мене його пару місяців тому цигани з багажника поцупили. Разом із запасним скатом.
— А може, то взагалі не його машина і мішок не його?
Я мусив погодитися, що одна справа — задушити людину, а інша — отак нахабно нам же її і підкинути. Вбивство, навіть у стані афекту, — це вам не яблука з колгоспного саду красти. Такого підозрюваного мішком з-за рогу не приб'єш. А сполохати дуже легко. Тому я попросив хлопців обмежити свої пошуки складом автопостачу. Головне — дізнатися, на яку базу він потрапив, а там уже я попрацюю.
Наприкінці я не втримався, аби їх ще раз не ущипнути.
— Тепер, коли ви всі «висяки» позакривали і у вас багато вільного часу, пропагуйте фелінофілію.
— Чого? — хором здивувалася «злодійська» бригада.