Після смерті Маркса й Енгельса було три спроби розібратися з національним питанням, які варті уваги. Одну з них зробили австрійські марксисти Отто Бауер та Карл Реннер. Друга спроба, яка, мабуть, ближча за духом до вихідної марксистської позиції, належить Розі Люксембурґ. Третя спроба, що є вирішальною для цього дослідження, належить Леніну.
Національне питання було справді нагальним для Габсбурзької імперії, на території якої жили більше ніж дюжина національностей, у кожної з яких згодом з’являлися власні національні прагнення. Однією з поступок, на котрі пішли австрійські соціалісти, було надати національностям, що компактно проживали на певній території, територіальну автономію. Ще однією поступкою було реорганізувати партію таким чином, щоб вона стала федерацією національних соціалістичних партій. Щоб якось владнати справи з представниками тих національностей, які мешкали за межами своїх етнічних територій або, як євреї, не мали компактних територій проживання, проте однозначно являли собою національну окремішність, Бауер та Реннер пропонували для кожної національності в межах імперії створити самоврядні округи, що відповідали б за освіту рідною мовою та за інші види діяльності, які загалом підпадали під визначення «культурні». Кожен представник певної національності, незалежно від місця проживання, належав би до свого національного об’єднання. Розрізнення між «історичними» та «неісторичними» націями таким способом було перетворено на історично-соціологічну категорію. Бауер стверджував: народи, які вважалися неісторичними, все ж таки мають власну історію й такі самі права, що й інші народи[24].
Люксембурґ цілковито заперечувала розрізнення між історичними та неісторичними народами. На її думку, націоналізм був реакційним, і вона категорично відкидала будь-які національні прагнення як дурницю, не варту уваги. Народжена в Польщі, вона виступала проти того, що вважала надмірним націоналізмом Польської соціалістичної партії, та заперечувала тезу Маркса, що Польща має стати незалежною державою. Із часів Маркса ситуація змінилася, стверджувала Люксембурґ, і відтоді різні частини Польщі стали настільки інтегрованими в економіки країн, під контролем яких перебували, що відновлена й возз’єднана Польща, на її думку, просто не була б економічно спроможною[25]. Люксембурґ також принципово виступала проти національного самовизначення, оскільки вважала коренем національного гноблення капіталізм, тож подолання капіталізму вирішить проблему гноблення, але якщо капіталізм виживе, то й національне гноблення неминуче. Для багатьох термін «люксембурґіанство» став синонімом «національного нігілізму», тобто цілковитої зневаги до національного питання[26].
І Ленін, і Люксембурґ мали ту саму мету — міжнародну єдність пролетарів у боротьбі проти капіталізму. Проте Ленінова стратегія її досягнення була значно витонченішою, ніж у Люксембурґ[27]. Ще в 1903-му Ленін виступав проти прагнень єврейського «Бунду» мати своє автономне членство в РСДРП, і він ніколи не змінював своєї думки про те, що робітники багатонаціональної держави мають бути об’єднані в одну соціалістичну партію[28]. Проте він фундаментально розрізняв націоналізм народів, які пригноблюють, та націоналізм пригноблених народів. Якщо перший із них — реакційний, то другий можна вважати захистом проти імперіалістичного гноблення й навіть використати задля боротьби проти інтернаціонального капіталу. Їм тільки треба показати, що пролетарів та соціалістів із країн-гнобителів не варто боятися. А щойно звільняться, вони самі зможуть побачити переваги об’єднання та навіть асиміляції[29]. Російські соціал-демократи давно визнавали право націй на самовизначення, проте обмежували його до місцевого самоврядування й не розглядали варіантів повної незалежності. Ленін хотів піти далі — до визнання прав націй на відокремлення та незалежність[30]. Зникнення старого розмежування між історичними та неісторичними народами дало йому змогу знайти твердження на підтримку своєї позиції навіть у класиків — достатньо було процитувати тези Маркса й Енгельса щодо Ірландії та Польщі[31]. Коли в 1913 році Ленін уперше виступив за розширення права націй на самовизначення, то відразу вирішив надати їм право на відокремлення та незалежність. Він писав:
«Ми вимагаємо свободи самовизначення, тобто незалежності, тобто свободи відокремлення пригноблених націй, не тому, що ми мріяли про господарське роздрібнення або про ідеал дрібних держав, а, навпаки, тому, що хочемо великих держав і зближення, навіть злиття, націй, але на справді демократичній, справді інтернаціоналістській базі, немислимій без свободи відокремлення»[32].
24
Див. добірку витягів із праць Бауера та Реннера в: Bottomore, Tom and Goode, Patrick, eds. Austro-Marxism. Oxford, 1978. Pp. 102–125.
25
Це теза з її дисертації, що доступна англійською мовою: Luxemburg, Rosa. The Industrial Development of Poland. New York, 1977.
26
Див. у: Luxemburg, Rosa. The National Question: Selected Writings / ed. Horace B. Davis. New York, 1976. Більш стислий виклад її поглядів на національне питання: Nettl, J. Р. Rosa Luxemburg. London, 1966. Vol. 2. Pp. 842–862.
27
Погляди Леніна на національне питання досліджували різні науковці, див. напр.: Low, Alfred D. Lenin on the Question of Nationality. New York, 1958; Davis. Nationalism and Socialism. Pp. 1875 ff.
28
Цю позицію Леніна ми можемо відстежити аж до 1903 року, коли він протистояв спробі єврейського «Бунду» домогтися дозволу на автономний статус у межах РСДРП. Див. праці та промови Леніна з цієї проблеми, датовані 1903-м роком: Ленин, Владимир Ильич. Полное собрание сочинений. 5-е изд. Москва: Издательство политической литературы, 1967. (далі — ПСС) — Т. 7. С. 245–246, 266–269, 300, 322–325. (Цитати з праць Володимира Леніна подаємо в перекладі з російського оригіналу. Від використання академічного українського перекладу відмовилися з тих міркувань, що його зроблено в часи культивованого владою «наближення» української мови до російської, тож його стилістика має помітні розбіжності з сучасною та відображає саме той період, коли здійснювався переклад, — тобто повоєнні роки. Інші цитати з російськомовних джерел переважно так само подано в перекладі з оригіналу. —
29
Там само. Т. 24. С. 123–130; Lenin. Collected Works (CW). Moscow, 1960–1970. Vol. 20. Pp. 27–33.
30
Силницкий, Франтишек. Национальная политика КПСС в период с 1917 по 1922 год. München: Сучаснисть, 1978. С. 34.
31
Ленин, В. И. Революционный пролетариат и право наций на самоопределение. ПСС. Т. 27. С. 64 (насправді тут ідеться лише про Ірландію. —
32
Ленин, В. И. Революционный пролетариат и право наций на самоопределение.