Джеймс Мейс, незважаючи на його черокське коріння, оклахомське минуле та незвичайну для людей його походження життєву траєкторію, не єдиний американець, який писав англійською про Україну або аналізував комуністичні сторінки її історії. Одним із перших у цьому шерегу був, мабуть-таки, Роберт Салліван, чию монографію 1962 року про радянську політику в Україні з 1917 по 1957 роки згадує у своїй книжці Мейс. Але Мейс став першим істориком (більшість, якщо не всі його попередники, були політологами), хто зайнявся цією темою, використовуючи вповні арсенал історичної евристики та аналізу.
Мейс став також першим неукраїнцем, який увійшов у американський науковий простір у річищі поглядів та наукових підходів, що їх виробила та плекала в роки холодної війни плеяда українських науковців у американських та канадських університетах. Він здобув свій докторат 1981 року в Мічиганському університеті під керівництвом Романа Шпорлюка, який виховав цілу когорту дослідників модерної історії України та Східної Європи, чимало з них — неукраїнського походження. Приблизно в той самий час під керівництвом Івана Лисяка-Рудницького захистив магістерську дисертацію в Альбертському університеті Девід Марплз. Це був тільки початок «розгерметизації» українських студій та залучення до них нового покоління дослідників.
У 1970-х роках молоді дослідники-неукраїнці стали частиною відносно великої когорти студентів та докторантів здебільшого українського походження, для яких наукове зацікавлення Україною поєднувалося з відкиданням консерватизму батьків та зацікавленням соціалістичними чи навіть комуністичними ідеями. Ліві настрої, винесені на поверхню студентською революцією кінця 1960-х років та антивоєнним рухом часів В’єтнамської війни, робили теми з історії українського соціалізму та комунізму — про які, зокрема, писали свої дисертації та провадили дослідження Іван-Павло Химки в Мічигані та Богдан Кравченко в Оксфорді (вони зустрінуться в 1980-х роках у Альбертському університеті) — особливо привабливими та популярними серед молоді. У Мічигані Роман Сольчаник, який, як він згадував, не мав нахилу до лівих ідей, досліджував історію комуністичної партії Західної України.
Дослідження українського комунізму, яке до того часу було уділом емігрантів зі Східної України на зразок Івана Майстренка, тепер торувало шлях у американські університети. Але націонал-комуністами цікавилися і представники старшого покоління. Юрій Луцький у Торонто досліджував Розстріляне відродження, а його авторів друкувало спонсороване ЦРУ видавництво «Пролог» у Нью-Йорку. З України доносилися голоси дисидентів, які в добу брєжнєвського неосталінізму шукали аргументів у добі націонал-комунізму 1920-х років. Михайло Брайчевський атакував «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією», закликаючи повернутися до класового підходу 1920-х років, у своїй праці «Приєднання чи возз’єднання». Того самого вимагав, тільки щодо цілої національної політики, Іван Дзюба в «Інтернаціоналізмі чи русифікації». Обидва самвидавівські твори було опубліковано на Заході українською та англійською мовами наприкінці 1960-х та на початку 1970-х.
Джеймс Мейс, який зацікавився темою націонал-комунізму, слухаючи лекції Романа Шпорлюка, долучився до широкого й ідеологічно досить розмаїтого кола інтелектуалів. Йому не були чужі ліві ідеї, але вони не визначали його базових засад як людини та науковця. В уважному й назагал доброзичливому погляді на український комунізм він наголошував саме на першій частині цього словосполучення. Дехто навіть закидав йому, що в націонал-комуністах він бачить комуністичних націоналістів. Зауваги було зроблено саме щодо «Комунізму та дилем національного визволення». В основу своєї книжки Мейс поклав історію українізації, що її він розглядав як вимушений крок із боку більшовиків, спрямований на заспокоєння та залучення на свій бік українського селянства та інтелігенції. Він вважав, що як політичний інструмент партії українізація досягла своєї мети, давши режимові певну легітимність в Україні, але умовою цього, своєю чергою, була легітимізація українського національного проекту в УРСР. Україна змогла намацати власний шлях до соціалізму перед тим, як радянський режим припинив експериментувати з ідеями національного визволення та почав війну проти нового українського політичного класу й українського селянства.