Ця оцінка причин, перебігу та наслідків українізації стала основним аргументом книжки. Мейс зміг розвинути його, представляючи, як зазначали критики, переконливо та вдокументовано історію боротьби навколо політики українізації, подаючи її крізь призму діяльності головних постатей цієї боротьби: від Шумського до Скрипника, від Волобуєва до Хвильового. У випадку останнього він покладався на піонерські дослідження Юрія Луцького. Враховуючи доробок попередників, зокрема Джона Решетара, Василя Дмитришина, Юрія Бориса, Ярослава Білинського, Тараса Гунчака — усіх їх згадано в книжці, — Мейсові вдалося представити найповніший на той час політичний і культурний портрет українського націонал-комунізму. Створений на підставі друкованих джерел, без доступу до тодішніх радянських архівів, цей портрет витримав випробування часом і з численними уточненнями, але нечисленними принциповими поправками став основою сучасної історіографії української політичної історії 20-х — початку 30-х років XX століття.
Рецензенти найбільших фахових журналів із цікавістю та увагою сприйняли книжку молодого дослідника (на час її виходу йому виповнився 31 рік). У рецензіях розгорнулася заочна дискусія щодо її сильних та слабких сторін. Старійшина істориків української революції Джон Решетар у головному журналі славістичних студій Slavic Review зазначив, що книжка робить внесок не тільки в україністику, а й у історіографію комуністичної теорії та практики. Решетар вказав на дрібні фактичні помилки та висловив побажання, щоб деякі теми розробили більш детально. Але у висновку він зазначив, що Мейсові вдалося продертися крізь ідеологічний туман, яким було огорнуто питання національної політики в СРСР, і розкрити їхню сутність.
Політолог із доробком та чуттям історика Олександр Мотиль позитивно відгукнувся про книжку в головному журналі американських істориків, American Historical Review і назвав її найбільш вичерпним дослідженням невдалої спроби національного будівництва в радянській Україні. На відміну від Решетара, Мотиль вважав, що книжка має більше ніж достатньо цікавих деталей. Однак їй бракувало контексту, зокрема вписування історії українізації в загальносоюзний контекст політики коренізації та більш аналітичного підходу в розгляді дилем національного визволення. Богдан Самчинський у Journal of Ukrainian Studies робив зауваження, подібне до Мотилевого, вказуючи на більш описовий, ніж аналітичний, характер праці. На його думку, Мейс знехтував соціальним фактором, зокрема не подав історію індустріалізації, не зайнявся політикою партії щодо селянства, а натомість зосередився на внутрішньопартійній боротьбі. Він висловив сподівання, що книжка Мейса заохотить інших авторів дослідити якраз соціальні аспекти українізації. Самчинський, мабуть, мав на увазі скорий вихід книжки Богдана Кравченка «Social Change and National Consciousness in Twentieth Century Ukraine», яка з’явилася друком 1985-го, через два роки після Мейсової й того самого року, що й рецензія Самчинського.
Якщо молоді українські науковці в діаспорі сприйняли книжку Мейса як поштовх до подальших досліджень, то науковці поза межами українського середовища дивилися на неї або захоплено як на джерело невідомого їм знання, або з певною недовірою як на політично заангажований витвір української діаспори. Дональд Девіс із Університету штату Іллінойс відгукнувся розлогою рецензією в Canadian-American Slavic Studies, де він із захопленням переповів головний зміст книжки, уникаючи будь-якої критики. Усе йому здавалося цікавим і новим. Натомість Джуліан Бірч, політолог із Шеффілдського університету в Британії, у журналі Soviel Studies зауважив, що для декого того факту, що дисертацію було виконано під керівництвом Романа Шпорлюка та Альфреда Меєра, а автор книжки скористав із порад Луцького, Литвиненка, Костюка, Пріцака та Горака, було би достатньо, щоб побачити в ній витвір української буржуазної історіографії. Сам Бірч так не вважав, але закидав Мейсові спрощення питання про українську національну тожсамість, у якій мали знайти собі місце й східноукраїнський шахтар, і карпатський гуцул, до протистояння між російським імперіалізмом та українським націоналізмом.