Українізація була успішною в тому сенсі, що вона надала радянській Україні певної національної легітимності, проте цього успіху було досягнуто лише почасти завдяки легітимізації прагнення українців до національного визволення в межах самої партії. Комуністи почали порушувати ті питання, які були вкрай незручними для Москви. Олександр Шумський, колишній лідер боротьбистів, якого зробили народним комісаром освіти, стверджував, що національне визволення не буде цілком завершеним, якщо Україні не дозволять мати власне політичне керівництво. Микола Хвильовий, найпопулярніший український комуністичний письменник тих часів, виступав за культурне звільнення України від її колишнього колоніального гнобителя — Росії. Народжений у Росії Михайло Волобуєв, котрий очолював політичну просвіту радянської України й представляв ту нову генерацію, яку виховала сама партія, опублікував приголомшливий трактат із наміром довести, що радянська система так і не здолала економічної спадщини колоніалізму, оскільки радянську Україну в економічному плані експлуатували не менше, ніж за часів царизму. Москва сприйняла це як загрозу собі аж до такої міри, що сам Сталін виступив проти Шумського та Хвильового, звинувативши їх у «національному ухильництві» від лінії партії. Їхні колеги, як і належить, також їх засудили, а ті питання, які вони порушили, розглянули тільки почасти.
Однак радянська Україна все ж таки досягла успіху, прокладаючи власний національний шлях до соціалізму під керівництвом Миколи Скрипника, старого більшовика, який заступив Шумського на посаді комісара освіти. Уявлення про другорядність такої посади оманливе, оскільки де-факто це був міністр у справах національності, ідеології, культури, а також найуспішніший лобіст українських справ у різних спілках та групах СРСР. Скрипник просував українізацію як політику націєтворення та намагався консолідувати українську національну державу[4] в межах СРСР у чеканні того дня, коли Україна ввійде до майбутньої всесвітньої соціалістичної співдружності на рівних із іншими розвиненими націями[5] Європи правах. Можливо, хтось вважатиме, що він був таким собі українським Ґомулкою чи Тіто, коли не брати до уваги, що йому бракувало влади й критично важливих важелів впливу — національної армії та поліції, які дали б йому змогу успішно виступити проти Москви. Проте певний час радянська Україна під орудою Скрипника, попри всі наявні елементи авторитаризму й тоталітаризму, була не таким уже й поганим сурогатом національної державності. У кожному разі, це було краще, ніж режим усеохопного національного гноблення, який прийшов згодом.
Кінець радянському заграванню із цим сурогатом національного визволення в межах кордонів СРСР настав під час першої п’ятирічки. Знищення національної інтелігенції та нової політичної еліти, пов’язаної зі Скрипником, по суті, відновлення кріпацтва через примусову колективізацію сільського господарства, цілеспрямована організація масового голоду в українських селах, який забрав із собою мільйони безневинних життів — усі ці найжахливіші вияви національного гноблення потребують окремого розгляду, аби вповні їх осягнути й дослідити. Тут я можу лише частково, «широкими мазками» описати ці явища та події.
Низка цінних досліджень, що їх провели науковці за межами Радянського Союзу, були вкрай важливими в моїй роботі. Бібліографія українського комунізму Юрія Лавриненка та дослідження українського націоналізму Панаса Феденка лишаються незамінними вихідними точками будь-якої подорожі до сучасної історії України[6]. Про історію радянської України та її Комуністичної партії писали Василь Дмитришин, Валентин Садовський, Всеволод Голубничий, Іван Майстренко та Роберт Салліван[7]. Їхні праці незамінні. Класичне дослідження Української революції залишається своєрідним базовим підручником із цього питання, хоча останнім часом його суттєво доповнила збірка за редакцією Тараса Гунчака[8]. Нещодавно вийшло нове видання дослідження Юрія Бориса про становлення радянської української держави[9]. Монографія Івана Майстренка, присвячена боротьбистам, та дослідження режиму П’ятакова 1919 року, яке здійснив Артур Адамс, також були корисними[10]. Цінні дослідження так званого «націонал-ухильництва» у Комуністичній партії (більшовиків) здійснили Януш Радзейовський, Всеволод Голубничий та Роман Сольчаник[11]. Праці Юрія Луцького, Мирослава Шкандрія та Юрія Лавриненка незамінні для розуміння літературних трендів та політики того періоду[12]. Іван Кошелівець опублікував цікаву біографію Миколи Скрипника[13]. Більш спеціалізованим, проте не менш важливим історичним темам радянського періоду української історії свої праці присвятили Мирон Кордуба, Борис Крупницький та Олександр Оглоблин[14]. Дослідження десятиліття масового терору (1929–1939) у радянській Україні Григорія Костюка незамінне для розуміння, як було придушено український національний комунізм[15].
4
Nation-state — термін, який Джеймс Мейс використовує в оригіналі; означає націю-державу й загалом відображає давню традицію англомовного світу використовувати слово «нація» на позначення держави. —
6
Lawrynenko, Jurij. Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography. New York, 1953; Феденко, Панас. Український рух у 20 столітті. Лондон : Наше слово, 1959. 267 с.
7
Dmytryshyn, Basil. Moscow and the Ukraine, 1918–1953: A Study of Russian Bolshevik Nationality Policy. New York, 1956; Садовський, Валентин. Національна політика совітів на Україні / Праці Українського наукового інституту. Варшава, 1937. Т. 39. 173 с.; Holubnychy, Vsevolod. Outline History of the Communist Party of the Ukraine.
8
Reshetar, John. The Ukrainian Revolution, 1917–1957: A Study in Nationalism. Princeton, 1953; Hunczak, Taras, ed. The Ukraine, 1917–1921: A Study in Revolution. Cambridge, Mass., 1977.
9
Borys, Jurij. The Sovietization of Ukraine 1917–1923: The Communism Doctrine and Practice of National Self-Determination. Edmonton, Alberta, 1980.
10
Mastrenko, Iwan. Borot’bism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism. New York, 1954; Adams, Arthur E., Bolsheviks in the Ukraine: The Second Campaign, 1918–1919. New Haven and London, 1963.
11
Radziejowski, Janusz. Kwestia narodowa w partii koministycznej na Ukraine radzieckiej (1920–1927).
12
Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York, 1956; Shkandrij, Myroslav. The «Literary Discussion» in Soviet Ukraine, 1925–1928: Ph.D. dissertation, University of Toronto, 1980. Лавріненко? Юрій. Розстріляне Відродження: Антологія 1917–1933. Поезія — проза — драма — есей. Paris : Kultura, 1959.
14
Korduba, Myron. La littérature historique soviétique-ukrainienne: Compte-rendu 1917–1931. Munich: 1972; Крупницький, Борис. Українська історична наука під Совєтами (1920–1950 роки) / Вступ. слово Н. Полонськоі-Василенко; Відп. ред. П. Курінний. Інститут для вивчення СССР. Мюнхен, 1957. 175 с.; Ohloblyn, Olexander. Ukrainian Historiography, 1917–1957.
15
Kostiuk, Hryhory. Stalinist Rule in the Ukraine: A Study in the Decade of Mass Terror (1929–1939). London, 1960.