У пригоді також стали й деякі праці радянських істориків, попри їхню офіційну скутість «партійною свідомістю», що надає навіть найкращим її зразкам упередженого характеру. Серед офіційних історій КП(б)У праці Мойсея Равич-Черкаського та Миколи Попова є одними з найперших та найбільш інформативними[16]. Українських комуністів, котрих засудили як «націонал-ухильників» у 1920-х роках, так і не було реабілітовано, а радянські історики пізнішого періоду не спромоглися опублікувати нічого, крім пустопорожніх засуджень усього, що ці «ухильники» сказали чи зробили. Миколі Скрипнику пощастило трохи більше завдяки вибірковій і тимчасовій реабілітації його постаті; у той період було видано й досить інформативну його біографію[17].
Усі дослідники, які працювали до мене, заслуговують на подяку за величезну частку того вартісного, що знайдеться в цій праці. За будь-які помилки в ній відповідає тільки її автор.
Частина 1
Від російської колонії до радянської республіки
Розділ І
Націоналізм і соціалізм в Україні
Націоналізм і соціалізм — це погляди на світ, які суперечать один одному, а проте намагаються пояснити людську спільноту на основі уявлень про групи, до яких належать окремі індивіди. Націоналізм зосереджується на нації та виступає за співпрацю між різними соціальними класами в межах певної мовної спільноти. Соціалізм бере за відправну точку класовий конфлікт та закликає пролетаріат до співпраці, яка виходить за національні межі, задля боротьби проти буржуазії будь-якої національності. Націоналізм зазвичай намагається уникнути класового конфлікту, оскільки це ослаблює національну єдність, тоді як соціалізм традиційно розглядає націоналізм як різновид буржуазної хибної свідомості, що лише стоїть на заваді боротьбі за соціальну справедливість. Ці два конфліктуючі поняття на перший погляд неможливо примирити чи узгодити, проте історія цього століття наводить багато прикладів їх поєднання. Український національний комунізм певною мірою був наступником особливого національного різновиду соціалізму, що постав задовго до революції 1917 року. Ця ідеологія, яку вперше систематизовано виклав Михайло Драгоманов у 1870-х і яку пізніше було вписано в марксистські рамки, постала як відповідь на особливу ситуацію з українською нацією[18]. Переважну більшість класів, котрі в дореволюційній Україні володіли різними видами власності, утворювали представники неукраїнського етносу, тоді як українці практично цілковито були нацією селян, які все ще не цілком звільнилися від кайданів кріпацтва й зазнавали утисків із боку уряду, що забороняв друк матеріалів українською мовою. Саме тому українське селянство було природним електоратом для тих, хто міг артикулювати їхні скарги та вимоги — і національні, і соціальні. Українська національна інтелігенція поєднала націоналізм та соціалізм, і це поєднання було спроможне висловлювати прагнення національної сільської більшості, спиратися на міцну підтримку населення, а також будувати незалежну Українську Народну Республіку. Попри те, що українці не змогли захистити свою політичну незалежність, вони ефективно заблокували встановлення будь-якого режиму, що не брав до уваги їхніх прагнень до національного визволення.
16
Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. Харьков: Государственное издательство Украины, 1923. 248 с.; Попов, М. М. Нарис історіі комуністичноі партіі (більшовиків) Украіни. Харьків, 1928.
17
Бабко, Юрій, Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. 202 с.
18
Про розвиток українського національного руху див. у: Лисяк-Рудницький, Іван. Між історією й політикою: Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки. Мюнхен: Сучасність, 1973. 441 с.; Охримович, Юліан. Розвиток української національно-політичної думки (від початку 19 ст. до Михайла Драгоманова). Нью-Йорк, 1965 (репринт київсько-львівського видання 1922); Феденко, Панас. Український рух у 20 столітті. Лондон : Наше слово, 1959. 267 с.