Кімерієць заглибився в гущу саду, а коли вранішній вітер доніс до його ніздрів підбадьорливий запах сирої землі, стрепенувся, ніби відганяючи рештки жахливого сну, і прискорив кроки. Що ж це було? Чи була вежа справді зачарована, чи все це йому тільки наснилось? Озирнувшись укотре, він побачив раптом, що струнка споруда, яка чітко вимальовувалася на тлі досвітнього пурпурного неба, хилиться до землі, а її усипана коштовним камінням верхівка розпливається в променях сонця. Почувся оглушливий тріск, і Вежа Слона розсипалася на порох.
…Те, що сталося з Кононом у Вежі Слона, мало чого його навчило: повернувшись до міста, він невдовзі зовсім забув і мага Яру, і Ягг-кошу, і все, що було пов’язане з Магією Алмаза. Проте розгульне життя злодія, що так приваблювало його спершу, поступово теж почало йому набридати…
У ДОМІ ЛИШЕ НЕГІДНИКИ
На придворному балі Набонідус, Червоний Жрець, справжній володар столиці, м’яко торкнувся плеча молодого аристократа Муріла, той обернувся й зустрів загадковий погляд чаклуна. Жоден з них не вимовив ані слова. Набонідус ледве помітно вклонився й простягнув юнакові маленьку золоту коробочку. Муріло давно вже затямив, що Набонідус ніколи й нічого не робить без причини, і скористався першим-ліпшим приводом, аби податися додому. Там він, відкривши коробочку, знайшов у ній людське вухо, яке відразу ж пізнав за характерим шрамом. На лобі юнака виступив холодний піт — гадати про те, що означав погляд Червоного Жерця, не було потреби.
Муріло був відомим чепуруном і завзятим ловеласом24, але він не був боягузом і не збирався здаватися без бою. Було не зовсім ясно — грає з ним Набонідус, як кішка з мишею, чи дає змогу втекти, податися в добровільне вигнання. Проте він, Муріло, усе ще живий і на свободі, а це означало, що він має ще кілька годин — певне, на роздуми. Утім, йому не потрібні були роздуми, рішення давно вже прийняте. Все, що тепер потрібно, аби його здійснити, — це знаряддя. І цим знаряддям забезпечила його доля, що невпинно плете свої нитки, схрещуючи їх у найнеймовірніших сполученнях.
В Аренжуні жив якийсь жрець, що служив богу Ану. Храм цього бога стояв поблизу кварталу бідноти. Жрець той, добродушний на вигляд товстун, займався скуповуванням краденого й водночас шпигував на користь гвардії. Справи йшли чудово, і в шкатулку жерця двома дзвінкими струмочками стікало золото, оскільки сусідній із храмом квартал був саме тим знаменитим Лабіринтом — бедламом неймовірно заплутаних брудних вулиць із безліччю наймерзенніших злодійських кубел, де можна зустріти кого завгодно: від гультяя-придворного до страшенного негідника-розбійника й професійного злодія. Серед останніх вирізнялися особливою зухвалістю й хоробрістю гандерландець, що дезертирував колись із найманих королівських військ, і варвар-кімерієць на ім’я Конан. Гандерландця виказав жрець, його схопили й повісили на ринковій площі. Кімерійцю ж удалося втекти. Коли він випадково довідався про зрадника, то страшенно розлютувався, увірвався до храму і відтяв донощику голову.
Місто завирувало. Убивцю жерця шукали довго й старанно, проте марно, і, швидше за все, не знайшли б ніколи, якби не одна з місцевих повій. Вона провела варту до потаємної схованки, де наче вбитий спав варвар, який до напівсмерті упився кислим вином. Кімерієць, коли його почали в’язати по руках і ногах, прокинувся, устромив кинджал у горло офіцеру, розкидав солдатів і, безперечно, зумів би втекти, коли б не хміль, що все ще затьмарював йому мозок. Злочинець миттю схопився з ліжка, стрибнув у двері, — але схибив і мало не зніс кам’яну стіну, як врізався в неї лобом.