— Перстень? Перстень?
Тот-Амон недооцінив надзвичайний егоїзм цієї людини, яка відмахнулася від слів раба, немов від гудіння настирливої мухи, і повністю занурилася у свої невеселі думки. Але слова про перстень йому щось нагадали.
— Перстень? — повторив він знову. — Як же, пам’ятаю! Це, певне, той самий Перстень Щастя. Я купив його у одного шемітського злодія, який вихвалявся, що викрав його в чаклуна з далекого півдня, і присягався, що він приносить щастя. Мені захотілося його мати і, бачить Мітра, я заплатив за нього немало. І ось тепер, певне, мені знадобиться все моє щастя, аби виплутатися з цієї проклятої змови, у яку втягнули мене Больмано і Аскаланте. Треба знайти цей перстень!
Тот-Амон схопився. Кров прилила до його й без того темного лиця, а в очах спалахнула лють, хоча він був уражений егоїстичною дурістю свого співбесідника. Діон взагалі не звертав на нього уваги. Він швидким рухом руки відкрив секретну скриньку у своїй мармуровій лаві і почав порпатися в купі талісманів, гральних кісток, дивних на вигляд амулетів і інших подібних дрібничок. Усе це нібито приносило щастя, і він марновірно збирав їх, де тільки міг.
— Ага, ось і він! — він підняв радісно перстень витонченої ювелірної роботи. Він був виготовлений з металу, схожого на мідь, і мав форму тричі згорнутої лускатої змії, яка, поклавши одне кільце на інше, засунула кінчик хвоста собі в пащу. Очима її були жовті коштовні камені, що зловісно блищали в спадаючих сутінках. Тот-Амон скрикнув, і барон обернувся до нього. Побачивши обличчя раба, він раптом зблід і широко роззявив рота. Очі стигійця виблискували, його темні пальці, неначе кігті, тяглися до персня.
— Перстень! О Сете! Мій перстень! — голосно вигукнув він. — Перстень, який у мене викрали!
У руці Тот-Амона блиснула сталь. Він блискавично ввіткнув кинджал у жирне черево барона. Крик болю перейшов у хрипіння, і барон осів на землю, немов опливла гора вершкового масла. Швидше за все, він так і не зрозумів, що стало причиною його смерті.
Тот-Амон відштовхнув убік обм’якле тіло, вихопив із рук мертвяка перстень і забув про вбитого. Він обома руками тримав перстень, і його чорні очі палали страшним вогнем.
— Мій перстень! — прошепотів він у радісному збудженні. — Я знов здобув могутність!
Навіть сам стигієць не зміг би сказати, чи довго він стояв нерухомо, немов статуя, з таємничим перснем у руках, чия жахлива аура зціляла його зганьблену душу. Коли він закінчив медитувати55 і повернув душу з похмурої безодні, в яку дозволив зазирнути цей перстень, на небі вже з’явився місяць, що кинув довгі тіні на спинку мармурової лави, перед якою лежало те, що недавно було хазяїном Атталуса.
— А тепер я покінчу з Аскаланте! — прошепотів стигієць, очі якого горіли в темряві червоним вогнем, немов у вампіра.
Він озирнувся, набрав пригорщу крові з калюжі, в якій лежала його жертва, і занурив у неї очі мідної змії, почекавши, поки виблискуюча жовтизна не наситилася соком життя.