— Побережи свої сили для супротивника з плоті і крові, — порадив дідусь. — Ідеться зовсім не про нього. Слухай уважно! Існують темні світи, невідомі для простих смертних, в яких усюди нишпорять безформні чудовиська — злі демони. Знаючи відповідні заклинання, їх можна призвати з глибини мороку і нацькувати на вибрану наперед жертву. В твоєму домі, о королю, причаїлася змія, так — у твоє королівство заповзла гадюка. Вона з’явилася зі Стигії, і душа її чорна як сажа. Як сплячий бачить сон про змій, коли ті повзають біля його постелі, так і я відчуваю появу чаклуна в твоїй країні. Він володіє абсолютною владою над демонами і насилає їх на своїх ворогів. Певне, що він з їхньою допомогою покладе край твоєму царюванню. Тому я і покликав тебе до себе, щоб укласти в твої руки зброю, смертельно небезпечну для стигійського чаклуна і його пекельної зграї.
— А чому саме мене? — запитав Конан збентежено. — Легенда говорить, що ви дрімаєте в чорному серці Голаміра і лише у разі крайньої необхідності ваш дух підноситься на невидимих крилах, аби допомогти Аквилонії. Але я… варвар, а не аквилонець.
— Не став запитань! — прогримів під темним склепінням монотонний голос. — Твоя доля досить тісно пов’язана з долею Аквилонії. Великі події вплітаються в тканину твоєї долі. Кровожерний, помішаний від злості на своїх кривдників, чаклун не може змінити визначене богами. Давним-давно Сет обвився кільцями навкруги земного світу, немов удав навкруги тіла жертви. Три покоління людей змінилося на землі за час мого життя, і все його без решти я віддав боротьбі з ним. Я переслідував Сета і загнав у глухий кут на півдні, проте в проклятій богами Стигії люди все ще шанують його і віддають божеські почесті цьому одвічному ворогу людського роду. Ти допоможеш мені в боротьбі з ним, його слугами й прихильниками. Протягни свій меч!
Конан здивовано підкорився. Дідусь описав кістлявими пальцями дивне півколо біля руків’я меча, а на широкому клинку накреслив якусь складну фігуру, що спалахнула в напівтемряві білим полум’ям. Наступної миті дідусь і склеп зникли, а Конан, переляканий, схопився зі свого ложа, там, де й мав бути, — в королівській опочивальні зі склепінням. Роздумуючи над дивним сном, він зненацька усвідомив, що в правій руці міцно стискає меча. По шкірі у нього пробігли мурашки, бо на клинку було вигравійовано зображення фенікса56. Він одразу ж пригадав, що в загадковому своєму сні бачив у склепі скульптуру цієї казкової істоти, і запитав себе, чи справді вона була висічена з каменя. Мимовільний дрож пройшов усім його тілом.
Скрадливі кроки перед дверима повністю повернули його до дійсності, він не замислюючись ковзнув у свої лати і знову став тим, ким був завжди, — варваром, пильним і недовірливим, немов сірий вовк.
Коридором королівського замку скрадалися двадцять закутаних з голови до ніг у плащі чоловіків. Леза їхніх гострих сокир, мечів і кинджалів зловісно поблискували в тьмяному світлі смолоскипів, що горіли в стінних нішах.
— Тихіше! — прошипів Аскаланте. — Хто це там дихає так голосно? Офіцер охорони відкликав частину вартових зі своїх постів, а іншим підсунули бурдюки з вином, так що вони там зараз п’яні сплять покотом. Але незважаючи на це, дотримуватимемося граничної обережності. Гей, назад! Варта йде!
Вони поспішно сховалися за оздобленими барельєфами колонами, і повз них швидким кроком пройшли десять гігантів у чорних обладунках. Попереду йшов офіцер. Змовники, що сховалися, бачили, що його обличчя було блідим, наче сніг, і він час від часу витирав тремтячою рукою піт з лоба. Офіцер був надто молодий, і зрада давалася йому нелегко. Він проклинав про себе нестримну пристрасть до гри, яка перетворила його на іграшку в руках політиканів-змовників.
Голосно стукаючи підошвами сандаль, загін стражників зник за поворотом коридору.
— Чудово! — сказав Аскаланте. — Тепер Конан спить без охорони. Поспішімо ж! Якщо нас заскочать біля його ліжка, нам доведеться погано. Проте нікому й на думку не спаде помститися нам за нього тоді, коли справа буде вже зроблена.
— Так, поспішімо! — прошепотів збуджено Рінальдо, чиї блакитні очі блищали, як клинок меча, яким він вимахував над головою. — Мій меч жадає крові тирана! Стерв’ятники вже кружляють над його головою!
Вони бігли коридором, поки не уткнулися в позолочені двері, оздоблені королівськими драконами й гербом Аквилонії.
— Громель! — покликав упівголоса Аскаланте. — Відчини двері!
Гігант утягнув у себе повітря і зі всієї сили вдарив плечем у двері, які затріщали і прогнулися під його ударом. Громель ударив знову. Засув зламався, дерево тріснуло, і двері відчинилися.
56
Фенікс —