Коли Конан дістався до наперед наміченого місця, зупинився й міцно схопився пальцями вільної руки за вибоїни в стіні. Зсередини будинку чулися звуки, які свідчили про те, що хтось зрештою знайшов-таки труп на сходах. Дівчина то починала благати Конана про пощаду, то скиглила без слів. Конан подивився вниз, прислухався до шуму, що долинав із будинку, і шпурнув дівчину просто до вигрібної ями. Постеживши з цікавістю за зрадницею, яка борсалась у лайні, та із задоволенням вислухавши все, що вона кричала, варвар зареготався на все горло, що дозволяв собі досить рідко. Галас і шум у будинку тим часом посилились. Конан повернув голову, зітхнув і прийняв остаточне рішення: настав час покінчити з Набонідусом.
Якийсь металевий брязкіт привів до тями Муріло, він зойкнув, зібрав усі сили й сів, спираючись на вологу стіну.
Все навколо потопало в тиші й мороці. Юнак знову ледве не знепритомнів, коли в голові його майнула думка, що, певне, він якимось чином втратив зір. Поступово до нього повернулася пам’ять, і його тіло здригнулось, коли він пригадав усе, що з ним сталося. Муріло помацав руками навколо й переконався, що сидить на підлозі з добре приладнаних один до одного кам’яних блоків, а за його спиною підноситься стіна з такого ж матеріалу. Юнак став на ноги, спираючись на стінку, щоб не втратити рівноваги. Судячи з усього, він був у в’язничному підвалі чи катівні, але як він сюди потрапив і чи довго тут перебуває, лишалося загадкою. Туманні спогади про металевий брязкіт змусили його насторожитись — звук був схожий на стукіт дверей в’язничної камери, що зачинялись, або навіть на дзвін зброї підісланого вбивці. Від останньої думки його тіло взялося холодним потом, і він почав поволі просуватись уздовж стіни, ретельно обмацуючи її руками. На його превеликий подив, стіна все не закінчувалась, вела далі й далі, і він, зрештою, дійшов висновку, що рухається кудись униз довгим коридором. Раптом йому здалося, що в коридорі, крім нього, є ще хтось, — він, як і досі, нічого не чув і не бачив, але підсвідомість чи. щось інше застерігало про небезпеку. Його серце ледве не вистрибнуло з грудей, коли знайомий голос вимовив із варварським акцентом:
— Це ти, Муріло?
— Конане!
Юний аристократ, спотикаючись, кинувся вперед і припав до могутніх грудей кімерійця.
— Твоє щастя, що я тебе пізнав, — пробурчав варвар. — Зарізав би, як порося.
— Де ми, скажи в ім’я Мітри26? — простогнав Муріло.
— У підвалі будинку Червоного Жерця.
— А котра година?
— Щойно минула північ.
Муріло, усе ще приголомшений, струсонув головою, намагаючись зібрати до купи думки, що розбігались.
— А ти звідки тут узявся? — запитав Конан.
— Прийшов убити Набонідуса. Мені сказали, що у в’язниці змінили варту…
— Правду тобі сказали, — пробурчав варвар, — змінили. Я торохнув нового стражника кісткою по голові й пішов собі. Мабуть, я з’явився б тут раніше, але в мене були деякі невідкладні справи. Отже — що далі? Пополюємо на Набонідуса?
26
Мітра —