Шукелі повернув ключа, штовхнув із силою важку стулку дверей і відступив убік. Конан зауважив, що стражники-кушити чимось явно стурбовані. Сам Шукелі теж якось невпевнено поглядав у темряву, що починалася за відчиненими дверима — вхід перегороджували ґрати атовстих сталевих стержнів. Ці ґрати закривалися на якийсь хитромудрий засув, що не мав ні замка, ні клямки і відмикався лише зовні. Шукелі натиснув на важіль, і ґрати плавно всунулися в стіну. Конан і стражники переступили поріг і опинилися в широкому коридорі, вирубаному в суцільній масі граніту, — кімерієць зрозумів, що вони знаходяться вже всередині скельної основи цитаделі. Морок відступив від хитливого полум’я смолоскипа, палаючого в руках євнуха. Кушити прикували Конана до сталевого кільця, що стирчало зі стіни. В ніші над його головою вони поставили смолоскип так, що король опинився в півколі розсіяного світла. Стражники поспішали, вони, поза сумнівом, чогось боялися. Тзота-ланті жестом відпустив їх. Вони, обганяючи один одного, кинулися до виходу.
Тзота обернувся до Конана, і той побачив, що очі мага світяться в напівтемряві, а зуби поблискують, немов вовчі ікла.
— Щасливо залишатися, варваре! — глумливо посміхаючись, сказав маг. — Я мушу їхати в Шамар, маю простежити за тим, як іде облога. Днів через десять я буду вже в. твоєму палаці в Тарантії. Що передати від тебе твоїм жінкам, перш ніж із них почнуть здирати шкіру? Я оправлю в ті шкіри хроніки перемог Тзота-ланті.
Конан відповів грубою кімерійською лайкою, а його гарчання сколихнуло повітря з силою, достатньою, щоб порвати барабанні перетинки звичайної людини. Проте Тзота-ланті лише криво посміхнувся і попрямував до виходу.
Ґрати засунулися, з гуркотом зачинилися двері, і запанувала абсолютна тиша.
Конан посмикав ланцюг, пробуючи його на міцність, потім обмацав кільце в стіні. Руки його були вільними, але він розумів, що навіть його сталевим м’язам розірвати ланцюг не під силу. Його ланки, товщиною в палець, були виготовлені зі сталі, а кінець прикутий до товстого широкого обруча, що оперізував талію кімерійця.
Чоловіка, менш міцного, ніж Конан, убила б, мабуть, сама вага цих кайданів. З’єднання ланцюга з обручем було настільки добротним, що навіть ковальському молоту випала б неабияка робота. Що ж до кільця, до якого кріпився ланцюг, воно, швидше за все, було частиною величезного сталевого стержня, простромленого крізь стіну й намертво заклепаного з другого її боку.
Конан вилаявся. Удивляючись у густіючий за півколом розсіяного світла морок, він відчув, що в серці його народжується неясна тривога. В душі варвара одвічно дрімав марновірний страх дикуна, його примітивна уява населяла підземелля страхітливими примарами, та й розум підказував, що його кинули в цей кам’яний мішок зовсім не для того, щоб він відпочив тут і набрався сил, — у Тзоти не було причини дарувати йому життя.
Конан кляв себе за те, що відмовився від пропозиції королів, хоча його аж струшувало від однієї думки про таку ганебну угоду, і він знав, що коли б повторилося все спочатку, його відповідь була б такою ж. Він не міг зрадити своїх підданих, своїми руками кинути їх на розтерзання кривавому недолюдку. Адже він, завойовуючи трон, не думав ні про що, окрім власної вигоди. Трапляється, проте, що й душа розбійника і злодія проникається почуттям відповідальності перед своїм народом і своєю державою.
Конан пригадав про мерзенну погрозу Тзота-ланті і застогнав від безсилої люті, бо знав, що чув зовсім не пусті слова. Жорстокий маг дивився на людей приблизно так само, як на черв’яків чи комах, не знаходячи між ними особливих відмінностей.
М’які білі долоні, що пестили його, пунцові губи, що зливалися з його в пристрасних поцілунках… Його жінки позбудуться шкіри — ніжної, білої, як слонова кістка, рожевої, немов пелюстки троянд… З вуст Конана знову вирвалося страшне ричання.
Гучна луна примусила його схопитися на ноги й нагадала про його власне становище. Він боязко вдивлявся в повзучі по стінах тіні й, окрім волі, почав пригадувати всі ті жахливі історії, що розказували про витончену жорстокість Тзота-ланті. Його тіло охопила крижана дрож, коли він усвідомив, що перебуває в тих самих легендарних катакомбах, в яких жрець проводив свої страшні експерименти над людьми, тваринами і, як говорили, навіть над демонами. Ходили чутки, що Рінальдо, безумний поет, відвідував ці кам’яні мішки на запрошення мага, так що ті жахи, які він описав пізніше в своїй “Поемі склепу”, зовсім не були вигадкою хворого мозку. Мозок цей, до речі, розмазався по лезу сокири Конана тієї ночі, коли королю довелося захищатися від підступних убивць, що обманом проникли в його палац, та слова похмурої поеми досі звучали в його вухах.