Конан зупинився. Одного разу він уже пережив подібне відчуття, стоячи на краю бездонної прірви. Король опустився на коліна й обмацав підлогу руками. Справді, за два кроки далі підлога різко обривалася, переходячи в слизьку й вологу стінку величезного колодязя. Він простягнув над колодязем руку і лише насилу дотягся до протилежного його краю кінчиком меча. Звичайно, перестрибнути через колодязь Конану було нескладно, але сенсу в цьому не було — тепер він точно знав, що помилився у виборі тунелю й головний коридор залишився десь далеко позаду. Поки він роздумував над цим, його спутане волосся ворушив слабкий вітер. Конан здригнувся — дуло, очевидно, з колодязя. Король розумів, що знаходиться глибоко під землею, десь під містом, то як же міг вітер дути знизу? До його вух долетів віддалений, ледве помітний гуркіт, здавалося, далеко-далеко внизу гуркотять барабани…
Конан схопився на ноги й почав поволі відступати назад. Саме цієї миті з колодязя щось вилетіло. Король нічого не бачив, та виразно відчував, що над ним підноситься це “щось”, неначе якесь матеріалізоване зло. Кімерієць обернувся й зі всіх ніг помчав у той бік, звідки прийшов.
Десь далеко попереду зажевріла крихітна червона іскорка. Він кинувся до неї і врізався лобом у кам’яну стіну. І раптом побачив іскру біля самих своїх ніг. Це був його смолоскип — полум’я давно згасло, але обвуглена верхівка все ще слабо тліла: Конан підняв його й обережно роздув вогонь — з його грудей вирвалося гучне полегшене зітхання, коли полум’я поповзло по дереву й розігнало морок. Він знову стояв у квадратній залі. Король без зусиль знайшов потрібний йому тунель і, не роздумуючи більше, попрямував у нього. Раптом смолоскипове полум’я сколихнулося, немов на нього подули невидимі губи, і Конан знову відчув чиюсь недобру присутність. Король підняв смолоскип над головою й оглядівся. Поряд нікого не було, але він відчував, що щось невловиме й невидиме майорить у повітрі, вивергаючи прокляття. Конан не чув слів, але блюзнірське значення злісних проклять доходило до нього якимсь нез’ясовним чином. Він змахнув мечем, і йому здалося, що клинок на секунду зав’язнув у клубку павутини. Тремтячи від жаху, він кинувся втікати, відчуваючи на потилиці чиєсь гаряче смердюче дихання.
Лише вискочивши до головного коридору, він відчув, що позбувся невидимого супутника, і швидко пішов уперед, боязко роззираючись. Утім, коридор тепер важко було назвати тихим: з бічних тунелів доносилися то вибухи демонічного реготу, то вищання й скрегіт, одного разу він почув навіть, як сміх, схожий на регіт гієни, змінився раптом людським голосом, що викрикував непристойні лайки. Кілька разів Конан чув чиїсь скрадливі кроки й помічав у Тунелях ледве помітні контури страхітливих тіл, дещо темніших, ніж оточуючий їх морок.