Рівнина, заповнена військами загарбників, обмежувалася з півночі пасмом невисоких пагорбів, і ось тепер із їхніх схилів, немов би зі східців гігантських сходів, піною на гребені хвилі скочувалися загони легкої кінноти, вислані Страбонусом у глиб Аквилонії. Навислі над загривками коней вершники не жаліли острог, а за їхніми спинами яскравим вогнем палав у призахідному сонці сталевий вал. Ось уже й силуети коней з’явилися на горизонті, і стало зрозуміло, що це важка лицарська кіннота. Над головами воїнів, що летіли попереду, маяв прапор Аквилонії із зображенням лева.
На стінах і бастіонах фортеці люди залементували від радості. Воїни, сп’янілі від надміру почуттів, били руків’ями вищерблених мечів по щитах, а городяни — багаті купці й жебраки в лахмітті, повії в коротких червоних спідничках і знатні дами в кринолінах — усі вони як один стали на коліна і простягнули руки до неба, шепочучи слова вдячної молитви, зверненої до Мітри, і сльози радості й полегшення збігали їхніми щоками.
Страбонус і його воєначальник Арбанус вибивались із сил, намагаючись зупинити війська й повернути їх проти несподіванрго супротивника. Смагляволиций монарх крикнув, намагаючись підбадьорити й себе, і своїх офіцерів:
— Нас більше, а солдати на облогових вежах відіб’ють будь-яку вилазку з міста, якщо ті на неї зважаться! Це всього лише пойнтайнці! Граф Троцеро тішить свою лицарську гординю!
Амальрус зненацька розгублено закричав:
— Я бачу Троцеро і його капітана Просперо… Але хто це скаче поряд із ними?!
— О Іштар, допоможи нам! — прошепотів, бліднучи, Страбонус. — Це король Конан!
— Ви обидва з’їхали з глузду! — шикнув на них Тзота. — Конан давно вже перетравився в череві у Сатхи!
І раптом замовк, вирячивши очі на аквилонців, які хвиля за хвилею випліскувалися з-за пагорбів. Помилки не могло бути — він упізнав чоловіка, вбраного в чорні, інкрустовані золотом обладунки, який скакав на величезному вороному жеребці під штандартом Аквилонії.
Тзота-ланті завищав від люті, бризкаючи спіненою слиною на рідку бороду. Страбонус уперше бачив мага в такому замішанні, і це видовище налякало його більше, аніж близький ворог.
— Це чаклунство! — кричав Тзота, в шаленстві мнучи бороду. — Навіть вибравшись із підземелля, коли вже це йому вдалося, неможливо було потрапити в своє королівство, та ще й армію зібрати за такий короткий час. Це Пеліас йому допоміг, будь він проклятий! І будь проклятий я сам за те, що не вбив його тоді, коли міг це зробити!
Обидва королі злякалися ще більше, почувши ім’я чорнокнижника, якого ось уже десять років вважали мертвим, і їхній страх, здавалося, миттю передався армії — тепер уже всі впізнали вершника в чорних обладунках. Шалена лють спотворила обличчя мага, перетворивши його на сатанинську маску, коли він помітив сум’яття в рядах військ коаліції і зрозумів, що марновірний страх заволодіває душами воїнів.
— Уперед! — заволав він на всю глотку. — Ми сильніші! Роздавимо цих собак! Сьогодні увечері ми святкуватимемо перемогу на руїнах Шамара!
Простерши худі руки до небес, він вигукнув:
— О Сет! Подаруй нам перемогу, і я присягаюся, що покладу на твого жертовника п’ять сотень шамарських дівчат, спливаючих кров’ю!
Тим часом аквилонці вже спустилися з пагорбів на рівнину. За лицарями мчали кремезні вершники на міцних маленьких конячках — боссонські лучники, запальні гандерландські пікінери, — усі вони поспішали зайняти місце в бойових лавах.
Армія, набрана Конаном за кілька страшенно напружених годин, була неймовірно різношерстою. Він почав з того, що відігнав жадаючий крові натовп від пеллійських солдатів і зарахував зобов’язаних йому життям лучників і пікінерів до своєї піхоти. Одночасно з цим він надіслав услід Троцеро гінця з наказом про негайне повернення до столиці. Сформувавши таким чином ядро майбутньої армії, Конан рушив на південь, прочісуючи міста й шукаючи рекрутів. Барони приєднувалися до нього разом зі своїми дружинами й челяддю, усі чоловіки з довколишніх околиць, здатні носити зброю, не з власної волі теж поповнювали його військо. Армія вийшла строкатою й різношерстою, та мала сильний дух і надзвичайну мобільність, її основу складали дев’ятнадцять сотень важкоозброєних лицарів, в основному пойнтайнців, піхота складалася з найманців, викурених, нарешті, зі столичних казарм, пеллійців та дружинників баронів — близько п’яти тисяч лучників і чотири тисячі пікінерів.
І ось тепер ця армія розгорталася в бойовий порядок: попереду лучники, за ними пікінери, а позаду всіх шикувалася важка кавалерія.