Поразка не зламала гірканців: тричі підступали вони до кордонів Замори — і були тричі відкинуті аквилонцями. Та з кожним днем туранська армія ставала численнішою — з південного краю континентального моря йшли на захід усе нові й нові закуті в сталь воїни.
Але сила, якій судилося скинути аквилонських володарів, підіймалася саме на Заході.
Північний край клекотів: уздовж кімерійського кордону чорноголові варвари змагалися з воїнами із Нордхейму. Аси в проміжках між війнами з Ванахеймом налітали на Гіперборею і нищили місто за містом. Кімерійці не підтримували жодну зі сторін — били й піктів, і боссонців, кілька разів нападали навіть на Аквилонію, але це були швидше розбійницькі наскоки, аніж війни.
Тим часом пікти незвичайно розмножилися й зміцніли. На примху долі стараннями одного-єдиного чоловіка, та й то чужоземця, вони вийшли на шлях, що веде до створення власної імперії.
Цією людиною був Арус — немедійський жрець і природжений реформатор. Не зовсім зрозуміло, чому саме пікти привернули його увагу, але він вирішив податися в самісіньке серце західних лісів, аби викоренити варварські звичаї, проповідуючи гуманний культ бога Мітри. Його не злякали похмурі розповіді про долю купців і мандрівників, що заглиблювалися в ці ліси. Так судилося, що він, самотній і беззбройний, знайшов тих, кого шукав, — і був негайно схоплений і зв’язаний, немов жертовна тварина.
Пікти мали чимало вигод від контактів із цивілізацією, але опиралися їм щосили. Самі вони насилу обробляли мідь і олово, незначні поклади яких були в їхній країні. За іншими металами їм доводилося вирушати в глиб Зингари чи вимінювати на шкури, китовий вус, моржеві ікла та інші дикунські скарби. Пікти вже не мешкали в дуплах і печерах, а ставили намети зі шкур і незграбні курені — запозичивши ідею в боссонців. Вони продовжували вести кочове життя, оскільки в лісах було повно звірини, а в річках — риби. Знайомі вони були і з землеробством, але вважали за краще викрадати зерно в Боссоні й Зингарі. Об’єднувалися вони в клани, які безупинно ворогували між собою. Їхні обряди були примітивні, криваві й абсолютно чужі цивілізованій людині, яким був Арус із Немедії. Арус сподівався, що лісові варвари виявляться здібними до розвитку, — так воно й вийшло. Правда, не таких наслідків він очікував від цього розвитку…
Немедійському жерцю пощастило потрапити до вождя, котрий мав неабиякий розум. Звався він Горм. Його особистість складно зрозуміти до кінця, як складно зрозуміти душу Чингісхана, Аттіли й інших відомих мужів, народжених у голому степу, але від природи наділених інстинктом завойовників і засновників держав.
Каліченим боссонським наріччям жрець повідав пікту про свої наміри. Горм був настільки приголомшений, що не дозволив убити полоненого і навіть залишив його в племені, — такого історія піктів ще не знала.
Опанувавши мову, Арус заходився викорінювати з життя піктів наймерзенніші звичаї — приносити людські жертви, різати один одного і спалювати полонених живцем. Він часто і довго розмовляв з Гормом, знайшовши в ньому уважного, хоча й небагатослівного слухача.
Можна уявити собі цю картину — вождь із чорними кучерями у тигрячій шкурі й у намисті з людських зубів сидить на глинобитній підлозі в кутку жалюгідної мазанки і слухає красномовні розмірковування немедійського жерця, що влаштувався на стільці з червоного дерева, покритого шкурою. Арус, жестикулюючи тонкими випещеними ручками, викладає одвічні закони й правила, виголошені колись Мітрою. Жрець, звичайно, з обуренням показує на ряди черепів, що прикрашають стіни мазанки, і закликає Горма прощати ворогам своїм, а не глумитися над їхніми останками.
Арус містив у собі риси вищого досягнення раси художників і поетів, раси, яка знала століття цивілізації. Горм же був спадкоємцем варварства, що тривало сто тисяч років: крок його був ходою тигра, рукостискання — хваткою горили, а в очах палав той самий вогонь, що й у леопарда,
Арус, людина практична, спирався на зрозумілий навіть дикунам принцип матеріального зиску. Міць і процвітання гіборійських держав він приписував усемогутності Мітри, мовляв, його вчення й вивело ці держави на такий високий рівень. І розповідав про міста й квітучі рівнини, про стіни з мармуру й вози із заліза, про храми, куполи яких прикрашені коштовним камінням, про лицарів, закутих у сталь і завжди готових кинутися в битву…
Горм же з безпомилковим чуттям варвара пропускав повз вуха незрозумілі висловлювання про богів та їхні заповіти і більше звертав увагу на справи мирські, жваво описувані професійним проповідником.