Людина, що лежала на підлозі, здригнулась і застогнала. Швидше за блискавку кинувся до нього Конан, націливши в серце кинджалом…
Муріло в останню мить устиг затримати руку варвара.
— Стривай! Не вбивай його поки!
— Чому ні? — здивувався кімерієць. — Бачиш, він скинув вовчу шкуру й спить. Ти що ж, хочеш, аби він прокинувся й розірвав нас на шматки?
— Зачекай! — Муріло поступово оговтувався після пережитого потрясіння. — Він не спить — бачиш синець на його скроні? Його оглушили — здається; він давно вже тут валяється.
— Хіба не ти казав, що бачив його там, нагорі, у шкурі бестії?
— Справді, бачив. Хоча… Він приходить до тями, Слухай, Конане, ми скочили в халепу, справа набагато серйозніша, ніж ми гадали. Перш ніж прикінчити жерця, треба в нього все вивідати.
Набонідус підняв руку, доторкнувся нею до скроні й охнув від болю. Його очі розплющились — пусті й безтямні спочатку, вони швидко повернули собі звичайну проникливість. Який би нищівний не був удар, що занурив у морок мозок жерця, наразі його голова працювала з повною віддачею. Уважний погляд Набонідуса метнувся в різні боки й зупинився на обличчі Муріла.
— Ти робиш честь моїй убогій домівці своїм візитом, о добродію, — холодно розсміявся жрець, пильно розглядаючи могутню постать варвара, яка височила за плечима Муріло. — Бачу, ти не один. Певно, побоюєшся, що твого меча не достатньо, аби впоратися зі слабким старим?
— Гаразд, досить! — нетерпляче обірвав його Муріло. — Як довго ти тут валяєшся?
— Досить-таки складне запитання для людини, яка щойно опам’яталась, — відповів жрець. — І гадки не маю. Я не знаю, день тепер чи ніч, але пам’ятаю, що вийшов у сад за годину до опівночі.
— Хто ж тоді сидить у твоєму кріслі, напнувши твій балахон, там. нагорі?
— Не інакше як Так, — відповів Набонідус, обережно обмацуючи свої рани. — Точно він. Ти кажеш, на ньому мій плащ? Паршивий пес!..
Конан, не розуміючи, про що йдеться, неспокійно топтався на місці, щось бурмочучи собі під ніс. Набонідус кинув на нього стурбований погляд.
— Кинджалу твого найманця не терпиться дістатися до мого серця. Я сподівався, Муріло, що ти будеш досить розсудливий іще до світанку винесеш ноги з цього міста.
— Звідки мені було знати, що ти дозволиш мені це зробити? — заперечив Муріло. — І крім того, у мене в місті безліч справ.
— Непоганого ти собі помічника підібрав, — промуркотів Набонідус, поглядаючи скоса на Конана.. — Я нещодавно почав підозрювати, що з тобою справа неабияка. Саме тому загинув бідолаха камергер — перед смертю він повідав мені чимало цікавого. Зокрема й про якогось молодого аристократа, що купив у нього за грубі гроші деякі таємниці королівського двору, які вельми цікавлять наших сусідів. І тобі не соромно викрадати чужі секрети, юначе?
— Гадаю, що не більше, ніж тобі, старий негіднику, — відповів анітрохи не зніяковілий Муріло. — Ти заради своїх особистих цілей використовуєш геть усе в цьому королівстві: прикриваючись маскою державного діяча, водиш за носа короля, розоряєш дощенту багачів, пригноблюєш бідноту так, що вона дихнути боїться. Та ти ж усе майбутнє нашої країни поставив на карту заради задоволення своїх особистих амбіцій! Немов та товста свиня, що дорвалася до корита з жирною юшкою, ти не витягуєш рила з державної казни, де вже мені зрівнятися з тобою в злодійському мистецтві. Цей кімерієць найчесніший із нас трьох — він, принаймні, краде й убиває відкрито.
— Гаразд, — мовив Набонідус. — Отже, нас тут троє негідників, у всьому гідних один одного. Ну, то й що далі?
— Коли я побачив вухо камергера, — вів далі Муріло, — то зрозумів, що вирок підписано. На моє припущення, ти хотів провернути все; що мало бути далі, через короля. Адже я не помиляюсь?
— Так, ти вгадав, — відповів жрець. — Позбавитися камергера було легко: із цим я й сам упорався. Але ти — фігура при дворі помітна… Уранці я розповів би королю невеличкий анекдотик…
— Який коштував би мені голови! — гаркнув Муріло. — Отже, кажеш, король нічого не знає про мої зв’язки з сусідніми королівствами?
— Поки що ні… — зітхнув Набонідус. — Проте, судячи з того, що крутить у руках твій приятель, королю так і не судилося посміятись із мого анекдоту.
— Ти, поза всяким сумнівом, знаєш усі ходи й виходи в цій щурячій норі, — сказав Муріло. — Припустімо, я дарую тобі життя. Ти допоможеш нам за це вибратися звідси? ї присягаєшся мовчати про мою… е-е-е… балакучість?
— Та хіба жерцю можна вірити хоча б у чомусь? — втрутився в розмову Конан. — Дай-но я переріжу йому горлянку, хочу подивитись, якого кольору в нього кров. У Лабіринті говорять, що серце Червоного Жерця чорне, отже, і кров має бути чорна.