— А, ти ось як! — варвар дав кривднику добрячого ляпаса, який повалив того на стіл. Із перекинутих кухлів полилося на підлогу пиво, а розлютований котхієць схопився за меча.
— Ах ти, собако! — заревів він. — Та я з тебе за це серце вирву!
Блиснула сталь, гультяї кинулися до дверей. Хтось із них, тікаючи, кинув на підлогу єдину свічку, і все навколо занурилось у темряву. Чулися тільки тупіт ніг, тріщання зламаних лавок та здавлена лайка людей, що стикалися один з одним. Пронизливий крик, який завершився хрипінням агонії, немов ножем обрізав галас. Коли, нарешті, знов запалили свічку, виявилось, що більшість гультяїв таки встигла вискочити крізь вибиті вікна й двері, а ті, хто залишився, сховалися під столами та за барилами з вином. Лише котхієць тихо лежав у центрі залу. Він був мертвий — меч кімерійця дістав його й у темряві.
Мерехтливе світло і п’яний гомін лишилися далеко позаду. Кімерієць скинув порвану туніку й залишився тільки в полотняній пов’язці на стегнах та ремінних сандаліях. Він рухався безшумно, наче величезний кіт, і під його бронзовою від загару шкірою грали сталеві м’язи. Тепер він ішов кварталом храмів та святилищ, що належали незчисленним таємничим богам Замори. У слабкому місячному сяйві відсвічували білизною величезні мармурові колони, тьмяно виблискувало золото бань11 і срібло високих аркад12. Юнак знав, що релігія заморян, як і багато цю інше в цього стародавнього народу, була надзвичайно складною, заплутаною і втратила велику частину своєї суті в лабіринтах13 визначень та розпоряджень. Одного разу він кілька годин поспіль слухав дискусію вчених мужів — теологів14 і філософів — і пішов звідти з головним болем та глибоким переконанням, що в них теж із головами не все гаразд.
Його релігія була простою й легкозрозумілою: Кром, вождь богів, живе на вершині величезної гори, насилаючи звідти на людей нещастя і смерть. Молитися йому немає сенсу, бо він дикий, злий, похмурий і терпіти не може людей слабких і плаксіїв. Проте при народженні людини він наділяє її хоробрістю, волею й ненавистю до ворогів, а чогось більшого, на щире переконання кімерійця, не можна вимагати від жодного бога.
Ноги варвара, взуті в сандалії, тихо ступали бруківкою. Варти ніде не було видно — навіть найзухваліші злодії ніколи не забрідали у квартал храмів, де таємнича безшумна смерть блискавично карала святотатця, що наважувався посягнути на святині. Ось, нарешті, й Вежа Слона. Юнак на мить замислився над цією дивною назвою. Він ніколи не бачив слона, але неясно уявляв собі якусь величезну тварину з хвостами спереду та ззаду. Так, в усякому разі, йому розказував про слонів волоцюга-шеміт, присягаючись, що бачив тисячі таких звірів у Гірканії. У Заморі ж слонів не було. Струнка, бездоганно циліндрична за формою вежа стрілою злітала на півтори сотні футів угору в усіяне зірками небо, виблискуючи усипаною тисячами коштовних каменів верхівкою. Біля а підніжжя розкинувся на кількох терасах величезний сад, де росли численні плодові дерева та екзотичні кущі. Сад оточував високий зовнішній мур, другий, не менш високий, відділяв вежу від саду.
Зупинившись у густому чагарнику перед зовнішнім муром, кімерієць підвів голову й подивився вгору. Високо, але, підстрибнувши, він дістане пальцями до його краю. Підтягнутися на руках і перестрибнути через мур буде неважко, він не сумнівався, що так само легко подолає і другий, внутрішній мур. Але ж він вагався: невідома небезпеки, що причаїлася в саду, бентежила його. Він багато чув про таємниці західних королівств — Бритунії, Немедії, Аквилонії, але мешканці півдня здавалися йому ще більш загадковими й дивними. Заморяни були надзвичайно стародавнім народом і, судячи з того, що він про них чув, дотепер поклонялися Злу.
Він подумав про Яру — жерця” що жив у цій усипаній коштовностями вежі, і по його спині пробігли дрижаки, коли він пригадав те, що почув якось у таверні від одного п’яного придворного. П’яничка розповідав, як один із принців, що вороже ставився до чаклуна, одного разу перепинив був йому дорогу. Яра розсміявся йому просто в лице, потім простягнув руку з каменем, що випромінював холодне світло; із каменя вдарило сліпуче полум’я й охопило нещасного. Принц пронизливо закричав і впав, а його тіло стало маленькою чорною грудочкою, яка, у свою чергу, перетворилася на павука, що бігав кімнатою, доки Яра не розчавив його каблуком. Маг постійно жив у своїй таємничій Башті і якщо полишав її, то тільки для того, щоб накликати злі чари на когось зі своїх ворогів. Король Замори боявся його більше від смерті і, оскільки не міг терпіти цей страх на тверезу голову, пив непробудно. Яра був дуже старий — люди говорили, ніби маг живе в Заморі вже багато сотень років, і додавали, що він, завдяки своєму чарівному каменю, який називають Серцем Слона, житиме вічно. Про цей камінь ніхто нічого насправді не знав, а назву свою камінь дістав за назвою вежі, де зберігався.