Отже, в совєтських концтаборах російсько-комуністична партія, поруч із жорстоким фізичним визиском в'язнів на праці, створила надзвичайно важкі обставини життя. Ніякого перевиховання працею, не зважаючи на саму назву совєтських концтаборів — «поправно-трудових», в них не було, як і взагалі не відбувалось якесь інше перевиховання.
Серед документів, що зберігаються в московському музеї Леніна, є особисті листи Леніна, писані до його дружини Крупської тоді, коли він перебував за царського режиму на засланні в Сибірі. В одному листі Ленін писав: «Ти запитуєш мене, як я використовую свій час? Багато працюю. Часом буваю на полюванні, маю гарну двоцівкову рушницю, а вечорами граємо в шахи». Крім того, Н. Крупська, яка жила деякий час на засланні разом з Леніном, писала в своїх споминах: «Життя в Шушенському (тут В. І. Ленін перебував на засланні), було дуже дешеве. За свою платню, 8 карб. на місяць, що її одержував Ленін від казни, він мав чисту окрему кімнату, три рази в день їжу і прання білизни. Але в ті часи і таке життя вважалося дорогим. Один раз в тиждень селянин, у якого мешкав Ленін на засланні, різав барана і Ленін їв м'ясо щодня: варене або печене. Молоко, яйця, хліб, ярина до рахуби не бралися. Селянин давав все те безкоштовно. У Леніна була служниця, яка його обслуговувала… Ленін був фанатиком полювання. Протягом кожного дня перебував на болотах, стріляючи дичину. Мав аж дві рушниці. Після полювання вечорами Володимир Іліч, звичайно відпочивав, а працював ночами. В його кімнаті була велика бібліотека, а пошта щодня приносила велику кількість листів. Писали з Москви, Одеси, Петербургу, з закордону, бо Ленін керував виданнями газет в Петербурзі і закордоном…» (Н. Крупская: «Воспомінанія о Ленінє». Видання музею Леніна, Москва). Таким було заслання Леніна за царських часів, який створив пізніше совєтські концтабори. Коли порівняти його заслання навіть з т. зв. «умовним» засланням політичних за совєтської влади, то для нього був тоді рай, а не пекельне життя, яке він створив в імперіалістичній Росії, захопивши в свої руки владу. Це згадується тут і те, що після повернення в'язня з совєтських концтаборів на «волю», він на все життя носить на собі тавро «бувшого злочинця», обмежується з своєю родиною в правах і кожної хвилини може чекати повторного арешту та нового заслання до концтаборів.
Місця ув'язнення в СССР
В СССР нараховується понад 20 мільйонів в'язнів. За неофіційними і неперевіреними відомостями, наприкінці 1937 року їх кількість немов би становила 15 млн. осіб (разом з жінками і дітьми). На Заході, на основі різних джерел, кількість в'язнів совєтських концтаборів нараховується від 5 до 10 % загальної кількости населення СССР. Але про докладну кількість в'язнів СССР, певно і совєтський уряд не скаже, бо хоч в МВД та ГУЛАГ-ові ведеться облік ув'язнених, то все ж він далеко відбігає від дійсности. Велика кількість з/к, що перебувають: в слідчих та переселенчих в'язницях, в тюрмах спеціяльного призначення, в різних тимчасових ізоляторах, в міліційних та емведівських камерах, не охоплюються центральним обліком «Учотно-распрєдєлітєльним Управлєнієм» (УРУ) ГУЛАГ-у. Крім того, величезна смертельність ув'язнених в тюрмах та ізоляторах, а також постійне перекидання їх з одного табору до іншого, ліквідація старих таборів та організація нових, надзвичайно ускладнюють облік. Якщо до того додати, що в СССР часи масових арештів мають вигляд коливання сінусоїди, або згасаючої кривої (зростають в окремі періоди до максимальної величини, а потім поступово зменшуються, щоб знову зрости), то стане очевидним, що надзвичайно важко визначити загальну кількість в'язнів. За приклад «докладного» совєтського обліку в'язнів можна навести, хоч би і Ухта-Печорські табори, де окремих в'язнів, що відбули свій термін арешту, ГУЛАГ розшукував по півтора року, щоб їх звільнити на волю— були і такі випадки коли з ГУЛАГ-у приходило розпорядження про звільнення померлого кілька років тому в'язня. Таких прикладів у цілій концтаборовій системі СССР можна нарахувати багато.
За часів доєжовських чисток не можна було навіть приблизно обрахувати і національний склад в'язнів, але з певністю можна твердити, що прошарок в'язнів з поневолених Москвою народів значно перевищував відсоток в'язнів з росіян. Найбільші і найбезоглядніші чистки Кремль завжди провадив не на корінних російських землях, а на загарбаних ним та збройною силою «приєднаних» до Московщини «самостійних» сов. республіках. Найбільший прошарок в'язнів у совєтських концтаборах до єжовських чисток складали українці та кавказькі народи. По перемозі Гітлера в Німеччині, компартія взагалі звертає головну увагу на Україну. Для цього були три головні причини: перша та, що росіянам-поневолювачам стало ясно, що національна проблема в Україні і взагалі серед поневолених народів має далеко більше і політичне важніше значення, ніж вони думали. Українці, що займають в СССР кількісно по росіянах друге місце, а культурно, стоять за них вище, ніколи не погодяться на поневолення України росіянами та на свою русифікацію; друга — зріст потуги Німеччини перестрашив росіян, бо вони від царських часів брехливо твердять, що Україну вигадали Австро-Мадярщина та Німеччина. Москва відчула, що німецька потуга поважно загрожує Україні і може статися так, що Німеччина під час війни її окупує, а це в свою чергу може розв'язати руки українським самостійним прагненням. (Як знаємо, москалі в тій справі знайшли в гітлерівській Німеччині для себе вірного союзника. Обидві держави — сталінська Московщина та гітлерівська Німеччина — випікали в Україні розпеченим залізом найменші намагання до самостійницького життя). Третьою причиною був загрозливий стан з боку України для Москви внаслідок примусової російської колективізації українського селянства. Десятки мільйонів українських селян ожебрачено, прикріплено до колгоспів, віддано під панування насланих з Московщини совєтсько-партійних бюрократів. У 1932-33 роках, не зважаючи на штучно створений Москвою в Україні голод, під час якого вимерло ок. 7 млн. українського населення, Україна все ж таки свідомо не виконала союзних плянів хлібозаготівель. Населення свідомо нищило живий і мертвий реманент, сільськогосподарські продукти і т. д., виявляючи тим свій протимосковський спротив поневоленню. Зарадити цій українській небезпеці було доручено П. Постишеву. Маючи вільну руку в Україні, він почав виселювати з України на Сибір та замикати до концтаборів незадоволене населення, особливо селянство. Дуже голосною стала його розправа з комісаром освіти Скрипником, у висліді якої він покінчив самогубством. Потім Постишев провів масову чистку урядових і господарських установ в Україні, вичищаючи та виарештовуючи все українське, заступаючи його московським. У висліді своєї розправи, на пленумі нового ЦК КП(б)У 19 листопада 1933 р., Постишев сказав: «Викриття націоналістичного ухилу в Україні дало змогу взятись до очищення різних дільниць соціялістичного будівництва від петлюрівських, махнівських[12] та інших націоналістичних елементів. Тут пророблено велику роботу. Досить сказати, що на цей час було вичищено понад 2 000 націоналістичного елементу з різних установ Києва. З системи Наркомпросу[13] вичищено понад 300 наукових і редакційних працівників. Тільки з восьми радянських установ викинено 200 націоналістів, які були завідувачами відділів, секторів тощо. Разом з ними вичищено і тисячі їхніх співпрацівників. Тільки з двох систем — з кооперації та заготзерна — ми вичистили понад 1 000 націоналістів…» Всі вони були заарештовані, засуджені, частинно розстріляні, а більшість заслана до концтаборів, їх обвинувачено в підготовці повстання проти Москви, за відокремлення України від Росії. Отже, Україна ніколи не мирилася з своєю бездержавністю в російсько-імперіялістичній системі. Вона протягом довгих віків прагнула до вільного життя, без поневолювача, з власними законами та власним укладом державної і суспільної системи, опертої на демократичних підставах. Це й було головною причиною, чому Москва так жорстоко розправлялася з українським національно-визвольним рухом в Україні та засилала незчисленну кількість українців в концтабори.
[12]
Махновщина ніколи не була українським національно-визвольним рухом. Це була величезна банда анархістів, складена з анархістичного елементу, численну кількість якої складали і зайди-росіяни в Україні. Очолював цих анархістів Махно.