Таке в загальних рисах життя в'язнів у совєтських концтаборах. Найгірше життя є для тих в'язнів, що перебувають на т. зв. «общіх работах». Його не можна ні з чим порівняти, таке воно гірке і знедолене. Це життя весь час відбувається в умовах постійного примусу працювати більше понад власні сили і фізичних можливостей, за постійного хронічного недоживлення. Найголовніша, провідна думка кожного в'язня: «До схочу наїстись і ухилитись від праці». І це цілком зрозуміле, коли взяти до уваги величезні норми виробів та мізерне неякісне харчування, кальорійність якого досягає щонайбільше 1 200 кальорій на день.
До війни та під час другої світової війни денна норма харчування в концтаборах була така:
1. Хліб ячмінний найгіршої якости — 500 гр.
2. М'ясо два рази на тиждень — по 10 гр.
3. Ярина різна, суха — по 100 гр.
4. Товщі — 3 гр.
5. Борошно — 15 гр.
6. Риба солена 3 рази на тиждень (оселедці, тріска) — 50 гр.
7. Крупи ячмінні або «сєчка» — 80 гр.
8. Цукор-«пісок» — 8 гр.
9. Сіль, вода — без норми.
На таких харчах роками повинні жити і важко працювати в'язні, виконуючи і перевиконуючи виробничі пляни. 1953 року харчування в таборах немов би поліпшилось (?) і пересічний денний приділ має бути такий:
1. Хліб ячмінний або пшоняний — 600 гр.
2. М'ясо 3 рази на тиждень — 20 гр.
3. Товщі — 15 гр.
4. Ярина суха, різна — 150 гр.
5. Крупи або вироби з муки — 120 гр.
6. Риба солена чотири рази на тиждень (оселедці, тріска, тюлька) — 60 гр.
7. Цукор-«пісок» — 20 гр.
8. Сіль і вода — без норми.
Для порівняння норми харчів з/к з харчами для псів ВОХР-и, Артем'єв наводить такі норми:
Кожного дня псові видавалось: м'яса волового або свинячого 500 гр., крупи — 400 гр., борошна — 100 гр., картоплі — 250 гр., капусти — 250 гр., товщів — 50 гр., хліба — 400 гр. Роками живуть в'язні в жахливих і важких умовинах, в непридатних до мешкання бараках, обірвані і голодні, сплять на нарах з сухим мохом або гнилою соломою; вкриваються старими мішками або рваними таборовими бушлатами; нишпорять завжди на смітниках, серед кухонних відпадків, щоб знайти там гнилу картоплину, трухляву кістку або головку від оселедця. Влітку варять різні коріння, навіть листя чи будь-яку траву, щоб заспокоїти голод, і взимку обморожують тіло і вмирають від перестуди. Ставлення до в'язнів брутальне, безжалісне, нахабне і свавільне. Вони чують тільки скажений галас, російський брутальний матюк, сварку, підгінку до праці, а часто і побиття з боку наглядачів. Людська гідність цілком іґнорується, а офіційно в'язнів як тварину, адміністрація називає «рабочая сила». В таборах заборонено навіть вживати таку загально розповсюджену і узаконену в СССР назву, як «товариш». Начальство звертається до в'язня з назвою: «зека такий то», а в'язень до начальника: «ґражданін начальнік».
За існуючими про око офіційними інструкціями бити в'язнів у концтаборах заборонено, але «закони існують, щоб їх не виконувати» (совєтсько-московська термінологія), тому в концтаборах начальство жахливо б'є в'язнів, а III частина — під час допитів. Побиття в концтаборах належить до дотримання розпорядку (режиму) в таборах. Перетворення сотень тисяч в'язнів на калік, нездібних до праці на все життя, загибель від аварій, катастроф, голоду, виснаження і репресій, руйнування родинного життя — це для російсько-комуністичної системи є нормальне явище, а вільний західній світ цього не завважує. Ю. Б. Марґолін, громадянин ізраельської держави, який відбув в совєтських концтаборах 5 років ув'язнення, в своїй книжці «Подорож в країну зе-ка» пише: «…Нас привезли в дивний ліс. Кого лише тут не було? Узбеки, поляки, китайці, українці, грузини, татари, німці… Люди мишачо-сірого кольору. На них було все мишачо-сірим: якісь кацавейки, довгополі лахміття, безформні опорки на босих ногах, або лапті, на головах мишачо-сірі шапки-ушанки, обличчя теж мишачо-сірі землянистого відтінку з диким виразом… Люди, перед якими за роки ув'язнення нещастя переходять величезними водоспадами, безчисленна кількість таборової недолі, перестають нарешті реаґувати на оточуючу ненормальність з гостротою нормальних людей… Достоєвський прибув на царську каторгу молодою людиною і 4 роки каторги зламали його. Достоєвський сидів в тюрмі, де було 250 в'язнів і це всі, що він їх бачив. Чотири роки перебував він в умовах, яким позаздрить кожна підсовєтська людина. На каторзі він мав власного служку, який за 30 коп. платні протягом місяця варив йому їжу, нагрівав самовар, прибирав після нього і ці гроші видавала йому казна… «Звичайно я купував собі кусень м'яса, а Йосип приготовляв її для споживання», — писав Достоєвський. Про такі речі як хліб, каша, зупа, картопля в царській в'язниці навіть не розмовлялося, бо їх було досхочу. Праця була ненормована, ніхто на ній не надривався і всі харчувалися однаково. Були на царській каторзі канчуки і різки. Минуло сто років і їх заступили розстріли за відмовлення від праці… Нарешті, людина, що перебувала на царській каторзі, була завжди впевнена, що звільниться на волю, в той час, коли в совєтських концтаборах такої впевнености немає аж до останньої хвилини звільнення… Жахлива машина вбивства людей перемелює все населення концтаборів, а їхні залишки викидає на ліжка концтаборових лічниць, де вони швидко помирають. Помирають покірно, спокійно і тихо, помирають від різноманітних хворіб, а в більшості від цинги та водянки. Елементарна дистрофія майже завжди закінчується водянкою. На початках жахливо розпухають ноги, потім роздувається, немов у вагітної жінки живіт, тіло наливається водою, очі підпливають, а коли вода підступає до серця, в'язень помирає…
Під впливом жахливих умов таборового життя кожна людина там поступово деформується, а коли взяти під увагу, що за часів існування совєтської влади через табори перейшло десятки мільйонів населення, кожному стане зрозумілим, що в світі не було ще такого велетенського психологічного процесу калічення людських душ, як в СССР. До совєтських концтаборів повинні поїхати десятки наукових експедицій з усіх кінців світу. На жаль, вхід до них щільно замкнений для кожного спостерігача…» (Журнал: «La Verité du Peuple», лютий 1949 р., ч. 2, Париж, стор. 23–24).
В'язні, після закінчення терміну свого ув'язнення, повинні з концтаборів звільнятися на «свободу». Тому кожний в'язень перед кінцем терміну, за вийнятком кримінальників, намагається дотриматись таборового режиму та виконати норму на 100 %. Наказ про звільнення дає ГУЛАГ, якщо «Особоє Совєщаніє» додатково не засудило в'язня на новий термін перебування в концтаборах. Новий термін ув'язнення на таборовому жарґоні називається «довєсок», і таких «довєсків» 1938 року та до середини 1939 року одержало в концтаборах до 60 % політичних. Наприкінці 1939 року, коли на місце Єжова призначено Берію, політичні в'язні з терміном засудження до 5 років, яким у той час скінчилося ув'язнення, були з концтаборів звільнені.
В день звільнення, якщо УРЧе одержало від УРО розпорядження, комендант табору викликає до себе в'язня і оголошує йому: «С вєщамі, на освобожденіє!» Продовж двох годин в'язень мусить зібрати всі свої речі, яких у нього взагалі немає, полагодити свої справи в адміністрації, а через дві години комендант викидає його за огорожу табору, до спеціяльного бараку «звільнених». До табору звільнений заходити більше вже не має права, бо він — «товаріш» і «вольний». УРЧе вручає йому закритий пакет з його особистою справою; III частина відбирає підписку-зобов'язання, що колишний в'язень ані словом не обмовиться про все таборове життя; фінансово-бухгальтерійна частина розраховується з в'язнем, видає «запрацьовані» ним гроші або довідку до управління групою таборів, у якій зазначено, скільки грошей належиться в'язневі. Кінцеве звільнення з табору виконує Відділ обліку і розподілу (УРО) управління групи таборів. Таке звільнення пересічно триває 6-10 днів. Згідно з довідкою про звільнення кол. в'язень одержує в місцевій міліції паспорт. Паспорти видають на термін 6 або 12 місяців, з зазначенням спеціяльної серії та параґрафу закону, на підставі якого видано паспорт. За тими серіями і параґрафами кожний паспортний відділ міліції, у кожній заселеній місцевості СССР, негайно ж дізнається, що власник паспорту перебував в концтаборі. Іншим в'язням видають тільки спеціяльну довідку, що він звільнений з концтаборів, а паспорт мусять видати нібито на місці його постійного мешкання. Коли така людина з'явиться до міліції на місці свого замешкання за одержанням паспорту, її спрямовують до місцевого МВД, ніби за дозволом. Місцеве МВД негайно таку людину арештує і спрямовує знову до концтабору, як соціяльно-небезпечний елемент. Вирок про засуд такій людині оголошується в концтаборі.