УРО під час звільнення або призначає для кол. в'язня постійне місце мешкання, або оголошує йому, в яких містах та місцевостях йому не дозволено чи дозволено проживати. Після оформлення всіх формальностей і документів, фінансовий відділ управління групи таборів сплачує в'язневі «запрацьовані» ним гроші, кошти на проїздний квиток до місця призначення та добові гроші для закупу харчів, — на півкілограма хліба. (1940 року — 1 карб. на добу). З того часу кол. в'язень вже є «вільний» і мусить переборювати всі труднощі, які зустрічатимуться йому в підсовєтському житті, як кол. політичному в'язневі та чекати евентуального нового арешту.
Під час звільнення з табору в'язень має право одержати з в'язничної допомогової каси, за дозволом III частини, малу кількість грошей, як одноразову допомогу, — 20–50 карб. та одержати на руки облігації за передплатою державної позики, яка розповсюджується також і на в'язнів концтаборів. В'язнична каса взаємодопомоги існує при кожному таборі і створена без згоди в'язнів. З платні кожного працюючого в'язня до взаємодопомогової каси відраховується встановлений відсоток (1–1,5 %). Гроші належать державі і лише за дозволом III частини (однак не кожний), може в'язень одержати якусь мізерну допомогу.
Карні й слідчі органи в СССР
Закони, які офіційно схвалюють в Москві, на практиці не мають в СССР ніякого рішального значення. Вони служать лише середником російсько-комуністичної пропаганди для підсовєтського населення і західнього світу, що формально, хоча й фальшиво мусять стверджувати про законність та правопорядок в СССР.
Реґулятором правних відносин в СССР є не закони, а всі інструкції до них, ухвали та роз'яснення, які в самій основі грубо порушують зміст офіційних законів, а досить часто касують і саме їхнє значення. Інструкції, доповнення і поправки до законів частинно публікуються офіційно в пресі, а в більшості бувають таємні. Згідно з такими інструкціями і ухвалами діють всі судові та позасудові органи СССР.
1928 рік був роком швидкої ліквідації НЕП-у та переходом до приспішеної розбудови економічно-мілітарного потенціялу російсько-комуністичного імперіялізму, з прицілом на далеку мету, то зн. загарбати і поневолити весь світ. В зв'язку з цим 14-ий та 15-ий з'їзди компартії ухвалили швидкий перехід до: розбудови державної промисловости, колективізації селянства, швидкого знищення національно-визвольних рухів поневолених Москвою народів, опанування для мілітарної мети віддалених російських районів, безоглядної русифікації підсовєтського населення шляхом виселення, переселення, заслання та вимішування, а все це діялося під керівною ролею «великоросіян».
Активне виконання ухвал 14-го, 15-го та інших наступних з'їздів компартії, переводили ОҐПУ, суд і прокуратура.
Свої вироки суди ухвалюють формально на підставі матеріялів та висновків прокуратури або органів міліції та ОҐПУ і лише тоді, коли ці органи передавали справу до суду. В більшості ж політичні справи розглядалися в позасудових органах, де й ухвалювався вирок.
У своїй доповіді на 16-му з'їзді ВКП(б), Сталін офіційно заявив про потребу репресій в СССР. (Й. Сталін, т. 12, стор. 302. Госполітіздат, Москва). На підставі вказівок Сталіна, прокуратура вже більше не дотримувалася норм кримінальних процесів. Напр., в слідчих справах прокуратури часто не було постанов про те, що підслідчий притягається до відповідальности за тією чи іншою статтею, не було постанови про потребу арешту обвинуваченого, протоколів закінчення попереднього слідства і т. п., а замість висновку про обвинувачення в справах знаходилась коротка постанова про притягнення арештованого до судової відповідальности. Досить часто у судовій справі не знаходились протоколи допиту обвинуваченого. Таке саме спрощення панувало і в судах. Свої засідання вони відбували наспіх без попередньої підготовки; свідків до розправи не кликали, суд обмежувався доказами свідків в некористь обвинуваченого, а єдина кара була — заслання до концтаборів (ув'язнення). Якщо на розправі були присутні оборонці (адвокати), то вони на ділі не мали оборонного слова, а прокурор мав право бути присутнім в кімнаті нарад суду. В ці часи беззаконности, ЦИК СССР ухвалив постанову з 7.8.1932 року «Об охранє социалистической собствєнности». За прямими вказівками ЦК ВКП(б), за цим законом були засуджені до концтаборів сотні тисяч населення, особливо в Україні, коли там шалів голод (1933 р.). Засуджували за найменшу провину, яку можна було розглянути адміністративним порядком. 22.8.1932 р. ухвалено закон про боротьбу з спекуляцією, а 8.12.1933 р. «Про відповідальність за псування виробничої продукції». Знову заслано до концтаборів сотні тисяч, яких обвинувачено в контрреволюції. Щойно за вказівками ЦК ВКП(б) 1934 року Верховний Суд та Прокуратура СССР скликали нараду своїх працівників, де було стверджено, що «в органах суду і прокуратури заіснували: величезні викривлення та помилки підчас застосування в житті законів з 7.8. та 8.12., запал до масових репресій, спрощення та іґнорування вимог процесу. Одначе в'язням, засудженим за тими законами раніше, від того не полегшало; їхні справи не переглянено і їх з таборів не звільнено. Навпаки, табори поповнились новими в'язнями, бо 13.5.1935 р. ЦК ВКП(б) створено спеціяльну партійну комісію безпеки для ліквідації «ворогів народу». До комісії увійшли: Сталін, Жданов, Єжов, Маленков, Вишинський та Шкірятов. 26. червня 1940 року ухвалено закон про заборону самовільного залишення праці на підприємствах та прогули. За новим законом стосували масові обвинувачення, арештували і засуджували до трьох років ув'язнення, а під час другої світової війни від 5-ти до 8-ми років. 10. серпня 1940 року ухвалено закон про відповідальність за дрібні крадіжки і хуліганство. 31.5.1941 року ухвалено указ про притягнення до судової відповідальности неповнолітніх. Під час війни ухвалено низку постанов, за порушення яких карали щонайменше 5-ма роками концтаборів, або замінювали призначенням покараного до карних військових батальйонів на передову лінію фронту. 15.11.1943 р. ухвалено закон «Про відповідальність за розголошення державної таємниці та втрату таємних документів». 4. червня 1947 року ухвалено указ про кримінальну відповідальність за розкрадання державного та громадського майна, а також про посилення охорони приватної власности громадян, якої підсовєтське населення майже немає. 26.5.1947 року ухвалено указ про скасування в СССР кари смерти, а 12.1.1950 року знова його запроваджено для «зрадників батьківщини, шпигунів, диверсантів». Кару смерти, згідно з указом з 7.5.1954 р., стосується і до вбивців. Згідно з вказаними законами, засуджували до концтаборів від 5 років, і більше, замість декількох місяців, що практикувалися раніше. Крім перерахованих законів, в СССР існує Кримінальний кодекс з своїми додатками, згідно з яким засуджують підсовєтських громадян до різних в'язничних кар, концтаборів, на заслання, в спецколонії і т. д.
Всі судові органи СССР очолює Верховний суд, який має: а) колеґію для цивільних справ, б) колегію для кримінальних справ, в) залізничну колегію,[17] г) воднотранспортну колегію,[17] д) воєнну колегію. Йому підпорядковані республіканські Верховні суди, а цим — крайові і обласні суди з народними судами включно. У військових округах діють окружні військові трибунали, що підпорядковані окружним. Крім того існують воєнні трибунали МВД та воєнні трибунали воєнно-морської фльоти та інші суди з своїми розгалуженнями.
Характеристичним є те, що до війни кару смерти в СССР виконували тільки через розстріл, немов би з гуманістичних засад до смертника. Під час війни впроваджено виконання кари смерти і через повішення. Кару повішення впровадив сам Сталін. Він сказав на її виправдання: «Буржуазія західнього світу не застосовує гуманітарних засад до засуджених на смерть бійців-революціонерів, вішаючи їх, чому ми мусимо бути милосердними до буржуазії та її агентури?» Кара через повішення не скасована в СССР і дотепер. Крім офіційних судових органів, в СССР функціонують у широкому засязі органи т. зв. позасудової розправи. Початки її поклала Всеросійська чрезвичайна комісія (ВЧК), яку очолював Ф. Дзержинський. Протягом усього часу існування ВЧК, вона в своїх жорстокостях не мала меж, а особливо після ухвали ВЦИК і СНК РСФСР у 1918 році «Про червоний терор». Ця ухвала наділила ВЧК необмеженими правами, яка і навіть за відсутністю доказів обвинувачення мала право репресувати та ліквідувати кожну підсовєтську людину. Досить було слідчому ВЧК обвинуватити та записати у протоколі допиту: «розстріляти як ворога», як таку людину зараз каралося розстрілом. Однією з метод ВЧК було масове ухвалення вироків кари смерти за списком. До списку записувалися ув'язнені, яких ВЧК вважало за потрібне розстріляти; цей список затверджувала спеціяльна трійка, яка фактично списку не розглядала, а лише підписувала його та передавала комендантурі до виконання.