Пункт 3 тієї ж статті, карає підсовєтське населення за контрреволюційні зв'язки з іншими державами або з її представниками.
Згідно з цим пунктом була засуджена численна кількість людей, що маючи за кордоном своїх рідних, листувалися з ними або одержували від них якусь матеріяльну допомогу. Так, 1931-33 рр. в СССР офіційно існували спеціяльні крамниці «Торгсін» (торгівля з чужинцями), у яких підсовєтське населення мало змогу купувати лише за золото та закордонну валюту різні товари в необмеженій кількості. Деяка частина населення України, маючи за кордоном (в США, Канаді та в Західній Европі) рідних, одержувала офіційно через совєтський банк закордонну валюту і набувала в крамницях «Торгсіну» потрібний крам. Банк реєстрував таких осіб, а потім списки передавав до ҐПУ. Всі зареєстровані в банку особи, або ті, хто купив у крамницях дещо, за свій шлюбний перстень, золотий нашийний хрестик, сережку чи навіть за свої золоті зуби, були потім арештовані, заслані чи ув'язнені в концтаборах, згідно з ст. 58, пункт 3.
Пункт 4 карає підсовєтських громадян за проявлення якої б то не було допомоги «тій міжнародній частині буржуазії», яка не визнаючи рівноправности комуністичної системи, прямує до її повалення.
Таким чином, якщо якась підсовєтська людина з власної ініціятиви (приватно) порадить закордонному туристові набути в крамницях СССР якусь річ, така людина може бути покарана концтаборами на термін не менше трьох років з конфіскацією майна, а за більш важких обставин — карою смерти.
І коли сучасні закордонні туристи, які їдуть до СССР на основі т. зв. «мирного» курсу Кремля, дивуються, чому з ними в СССР населення приватно не бажає говорити або не хоче зустрінутись десь цілком в приватному мешканні, як це буває на Заході, то немає чого дивуватися, бо такі розмови і приватні зустрічі караються згідно з ст. 58, п. 4.
Пункт 5 вже не існує, його скасовано, але його увімкнено до пункту 6. Пункт 5 передбачав відвідини контрреволюційних зборів з метою передавати таємні державні відомості.
Пункт 6, охоплюючи собою і 5, карає підсовєтське населення за шпигунство. Найменша кара — це 3 роки ув'язнення в концтаборах з конфіскацією майна, найвища — розстріл.
Після продажу КВЖД всі совєтські службовці залізниці включно до прибиральниць, що працювали за кордоном, в Манджурії, були арештовані і обвинувачені у вигаданому емведистами шпигунстві і засуджені до ув'язнення в концтаборах за п.6, на термін 5 років і більше.
Пункт 7, це так звана економічна контрреволюція або саботаж. Найменша кара передбачається від 15 до 25 років ув'язнення в концтаборах або розстріл.
1936 року в Україні в с. Верхня Лепетиха, Херсонської области, згоріла народня школа. Її сторож перед ранком напалив в клясних печах. Через те, що бовдур був зіпсутий (давно не ремонтувався), загорілися крокви, через що й сталася пожежа. Сторож школи був арештований прокуратурою і обвинувачений в недбальстві та недогляді. Найвища кара за таку вину передбачається 3 роки в'язниці. Але у справу вмішалося НКВД, перебрало її до власних рук, перекваліфікувало «злочин» за ст. 58, п. 7, як саботаж і сторожа було засуджено на 10 років до концтаборів.
Ст. 58, пункт 9, карає за диверсії (підпал, руйнування вибухами, інше пошкодження шляхів сполучення, громадських і державних будинків, колгоспів, підприємств). Найменша кара — 15–25 років ув'язнення або розстріл.
Масові арешти та засудження до концтаборів в СССР відбуваються за ст. 58 пп. 10 і 11. Десятий пункт карає за пропаганду і агітацію, яка немов би закликає населення до повалення, ослаблення або підірвання совєтської влади, а 11, це є різного роду організаційна діяльність, що спрямована до виконання контрреволюційних злочинів, передбачених ст. 58.
Під час єжовсько-беріївських чисток, а також по другій світовій війні, основна маса ув'язнених в концтаборах була засуджена «Особим совєщаніем» за пп. 10 та 11.
Судилося навіть за жарти (на 5 років). Відомо було, що найбільше антисовєтських жартів складали в самому Кремлі, а їх майстром був немов би Радек. Отже, існував такий жарт: Сталін говорить до Радека: «Час тобі вже перестати складати жарти про совєтську владу». Радек йому відповідає: «Складаю жарти про совєтську владу — це правда. Але, скажи, Йосипе Віссаріоновичу, чи совєтська влада взагалі не є жарт?» Якщо цей жарт передала одна особа другій, обох засуджували до 5 років ув'язнення в концтаборах. Коли підчас оповідання жарту було вже 3 присутніх, то це розглядали як «організацію», а згідно з пп. 10 і 11, таких засуджували від 5 до 10 років.
Пункт 12, передбачав фальсифікацію різних державних документів та облігації державної позики. Цей пункт тепер, як контрреволюційний злочин, скасований і розглядається тільки як кримінально-злодійський вчинок, за який розстрілом не карається.
Пункт 13, 58-ої статті, передбачає кари за службу в поліційних та інших карних органах за царських часів, або в громадянську війну. За цей «злочин» найменша кара — 10 років ув'язнення. В Україні ст. 58 має в кримінальному кодексі ч. 54, а чергування пунктів та їхній зміст такий саме як і в. ст. 58.
Допити й слідства
За неписаним правилом в системі МВД, якщо слідчий не зумів підчас допитів примусити арештованого психологічним впливом признатися до контрреволюційної вини, він має право застосувати насильство та туртури.
Методи допиту були опрацьовані негайно після створення ВЧК. Вони є різні і вживають масово до всіх арештованих, як це було напр., в 1937-38 рр. за часів єжовщини, під час беріївщини, у другу світову війну та після неї, або ж застосовують лише до окремих осіб. Фізичні методи допиту застосовують в більшості до членів українського революційно-націоналістичного підпілля в Україні (ОУН), до вояків УПА та до всіх, кого МВД підозріває в приналежності до підпільного революційно-визвольного руху в Україні та інших неросійських народів поневолених Москвою.
Слідчі МВД, а також прокуратури застосовують підчас допитів звірські методи.
Як приклад наведемо один із зразків допиту слідчого.
Арештованого викликають на допит по 12 годині ночі. Слідчий в першу чергу запитує особисті дані: прізвище, ім'я, по батькові, рік і місце народження і т. д., не згадуючи при цім за яку «провину» ув'язнено підслідчого. Потім слідчий пропонує йому розповісти власний життєпис (автобіографію), а підчас розповіді вдає, що не тільки слухає, але навіть дещо записує для пам'яті. По закінченні розповіді уповноважений МВД (слідчий) пропонує, щоб життєпис був написаний на папері. На тому перший допит закінчується. Якщо провина, в якій обвинувачується арештованого, не має юридичних підстав, або агентурно мало опрацьована, слідчий пропонує «признатися» до вини, заявляючи при цьому: «Ми все знаємо, нам залежить лише на тому, щоб Ви чесно самі зізнали свою провину, усвідомили її вагу, назвали співучасників, а тим самим виправдали б своєю працею і допомогою, довір'я влади до вас». Коли ж МВД вважає, що воно спіймало важливого злочинця, слідчий пропонує йому «зробити теж саме», але перед тим намагається «спіймати» арештованого в першу чергу на неправдивості його життєпису. Як правило, кожний арештований оповідаючи свій життєпис, оминає в своїй розповіді «небезпечні» місця життєпису, бо він усвідомлює собі, що перебуває в МВД.
По двох тижнях ув'язнення, МВД законно, і офіційно мусить оголосити затриманому причину арешту та за якою статтею арештованого обвинувачують. Але це правило майже завжди порушується. Велика кількість арештованих перебуває в МВД по декілька місяців або й років, не знаючи причин арешту. Лише з перебігу слідства арештант може здогадатись. Підчас масових репресій, слідчі в більшості викликали на допит один-два рази, не оголошували причину арешту, а формулювали коротко: «за контрреволюцію», оформлюючи справу навіть без власноручного підпису обвинуваченого і передавали її на розгляд «Особого Совєщанія». В концтаборі «Крутая», Ухто-Печорської системи був ув'язнений українець Вовчків, якого спіймано на вулиці міста, підчас конвоювання в м. Сухумі арештованих з НКВД до тюрми. Його заслано до концтаборів без слідства і без оголошення вини та вироку. Лише через 15 місяців йому оголошено в концтаборі, що він засуджений на 3 роки за «контрреволюційну агітацію».