Компартія СССР, совєтська влада, з її функціонерами, «великоросійська» нація, вважають і розглядають поневолені ними неросійські народи, в загальній масі, як активний протиросійський елемент, як носіїв систематичного антисовєтського, протикомуністичного спротиву.
Большевизм не народився в Україні, він її завоював і поневолив. Він прийшов в Україну з Московщини, тому він завжди підтримує тільки своє, російське. А таким є повна совєтизація загарбаної України, створення під облудним гаслом «соціялістичних націй» та паперової самостійности Української Совєтської Соціялістичної Республіки, як «невід'ємної, складової» частини СССР. Мета Москви — з українців, прилучивши їх до росіян, створити один совєтський нарід, асимілювати українців та «очистити» територію України.
Як відомо, асимілюється в більшости те, що найбільше споріднене, але коли є великі різниці, тоді прямують не до асиміляції, а до винищення.
Компактну народню масу, якою є українці, важко асимілювати, отже Москва йде двома шляхами поневолення неросійських народів. Перший шлях, це намагання частинно «очистити» їх від неподатливого елементу, застосовуючи т. зв. «очищення» територій. В першу чергу Москва старається «очистити» загарбані нею неросійські терени від активного національного протиросійського діючого елементу, разом з ним всіх, хто тим чи іншим чином з ними активно або пасивно пов'язаний. Другий шлях — «прочистити» інших винних чи невинних, хоч би за те, що вони, якщо сьогодні не винні, то наступного дня (за підозрою Москви) можуть бути активно-діючими проти влади і російсько-совєтської держави. Такі в загальному принципи, що їх дотримується Москва супроти поневолених нею неросійських народів, виарештовуючи і засилаючи їх до концтаборів. І те, що діялося чи діється тепер в Україні, цілком стверджує все попередньо сказане. Знищення Української Народної Республіки (УНР) та Західньої Української Народної Республіки (ЗУНР) скінчилося «очищенням» їхніх територій від української провідної верстви. «Очищення» (чистки) в Україні продовжуються від 1917 року до часів сучасного колективного керівництва включно. Масові депортації української молоді під виглядом «добровільного» переселення поза територію України, які масово перепроваджені в 1955 та в 1957 роках, найяскравіше стверджують нові методи «очищення» України від невигідного Москві елементу. Коли Москва хоче в першу чергу денаціоналізувати або «очистити» Україну від провідної української верстви, поруч із знищенням її, вона стосує також і «очистку» України від пересічної маси, бо український народ, засланий до концтаборів чи переселений до віддалених районів СССР, потрібний як фізична робоча сила. Якщо частина їх на окраїнах в жахливих умовах життя біологічно витримує і буде жити далі — їхнє «щастя», однак вони вже перебувають у місцях заселення під поліційною контролею і, своєю націоналістичною загрозою стають менше небезпечними Москві. Коли ж частина з них гине в концтаборах, для московсько-комуністичних поневолювачів, це самозрозуміле і навіть не протиставиться їхній логіці, бо росіяни мають цілком відмінні, їм лише властиві, заложення логіки.
Ще в перших днях жовтневого перевороту 1917 року Ленін визначив підстави російсько-большевицької логіки так: «Якщо наш ворог галасує і проклинає нас за несправедливість до нього, для нас це добре, бо це означає, що ми діємо справедливо для себе».
За таким розумінням «ленінської справедливости», доповненої Сталіном, працює в СССР МВД, обвинувачуючи українське та інше неросійське поневолене населення як «ворогів» народу (якого?) в політичних протидержавних злочинах. Ці злочини полягають в тому, що те населення бореться за свої людські права проти власного окупанта, за свою самостійну державу, за політичну свободу і демократію, за вільне властиве йому національне життя.
Перелік совєтських концтаборів
Місця розміщень совєтських концтаборів на території СССР, як уже сказано, засекречені і про них можна довідатися тільки від колишніх ув'язнених. Згідно з різними відомостями в СССР існують такі місця ув'язнення та концтабори:[19]
1. Абаканлаг, Красноярський край Східнього Сибіру, над р. Абакан, притока р. Єнісею.
2. Абезь, Комі АССР. Група концтаборів, до яких належить і Інта, мають ч. 388/1-20. В'язні працюють в копальні вугілля та на нафтопромислі, а також будують подвійну колію залізниці Котлас-Воркута. Абезь-Інта табори охоплюють собою численну кількість окремих концтаборів, які розгалужуються на таборові пункти та командіровки. Покищо відомо, що в Абезь-Інта існує 20 окремих концтаборів. Пункти таборів Абезь мають нумерацію від ч. 1; таку нумерацію від ч. 1 мають і табори Інти.
В цій групі існує окремий табір для інвалідів, лікарня для в'язнів, а також окремі жіночі табори. В Абезі німецькі військово-полонені збудували фабрики ч. 2 і ч. 4, в яких працюють в'язні.
3. Алданлаг. Місто Алдан знаходиться на Амуро-Якутській дорозі, 450 км. віддалі від залізничної станції. В'язні працюють в «Алданзолоті» та в копальнях слюди і кварцитів.
4. Актюбінськлаг, Актюбінська область, Казахська ССР, 400 км. на північний схід від Каспійського моря. В районі Актюбінська розташована велика група концтаборів. В'язні працюють у вугільних копальнях, копальнях нікелю, хрому, фосфатів та на нафтопромислі.
5. Аїм, на річці Має, припливі р. Алдан, Хабаровський край на Далекому Сході. В'язні працюють в копальнях золота, а також на будові Якутської залізниці.
6. Аленірок. Належить до Печорстройлагу, Комі АССР. В'язні працюють на будівництвах.
7. Александровська централя, Іркутська область. Величезна тюрма, з режимним політізолятором, збудована ще за царя Петра І. Знаходиться в селі Александровськоє.
8. Алма-Аталаг. Алма-Ата — столиця Казахстанської ССР. Табори існують від початків будови залізниці Турксіб. Група таборів має ч. 40. Багато з них розміщено на берегах озер. (Зокрема о. Ісик-Куль).
9. Акмолінськлаг, Акмолінської области. Табори розташовані в районі м. Акмолінськ і в інших місцях. Управління знаходиться в обласному центрі Акмолінськ.
10. Аллайхалаг, Якутська АССР. Невеличке місто, що знаходиться на верхній течії р. Індігірки. В'язні працюють в копальні золота.
11. Андіжанлаг, розміщений в Андіжанській області Узбекської ССР. Група концтаборів належить до таборів спеціяльного призначення і була безпосередньо підпорядкована міністрові внутрішніх справ СССР. Тепер підпорядковані Держкомітетові оборонної промисловості. В'язні працюють в уранових копальнях. Нумерацію табори мають ніби ч. 41.
12. Ангарлаг, Іркутська область. Належить до системи Тайшеттаборів і мають ч. 215. В'язні працюють на слюдяному заводі.
13. Астраханьлаг. Розміщений навколо міста Астрахані та в його районах. В'язні працюють на нафтових заводах. Існують також жіночі табори, ув'язнені яких працюють на консервних, рибних, яринових і овочевих підприємствах.
14. Азбест, поштова скринька ч. 5110/26. Нове місто Центрального Уралу. Лежить на північний схід від м. Свердловська на віддалі 60 км. Пов'язане залізницею з маґістралею Свердловськ-Тюмень. В околиці Азбесту існує 6 окремих концтаборів. В'язні (2.500 осіб) працюють на фабриці азбесту.
15. Ашалаг. Табори розташовані в Челябінській області. Табори в Аша відомі під ч. 131/2. В більшості вони розташовані на копальнях, шахтах та нафтопромислах.
16. Архангельсклаг. Табори розташовані в Архангельській області. Ці табори існують з часів організації Соловецьких таборів. Частина їх ліквідована, але натомість зорганізовано нові. В'язні концтаборів переважною більшістю працюють на лісорозробках та тартаках. Архангельська область — це також область для заселення депортованих з поневолених народів СССР.