Під час так званого «стрєлєцкого сиска» (судового дослідження), за наказом Петра І, покарано на смерть 2.000 стрільців, а декілька тисяч заслано та замкнено до в'язниць.
Найжорстокіших масових репресій від російського царизму зазнало поневолене Московщиною неросійське населення, а особливо українське. Наприкінці XVIII сторіччя переважна більшість земель української держави загарбала Росія, а її деспотичний царизм найбрутальнішими методами розпочав провадити виразну колоніяльну політику. Ця політика продовжується і тепер московсько-російською червоною владою.
Насамперед царизм намагався затерти всі сліди познаки української державности. Територію України поділено на генерал-губернаторства, на чолі яких стояли царські наставники, російські губернатори. Місцевій владі наказано всіма засобами з'єднати українські землі в «загальну родину корінних російських губерній», а за спротив, українське населення висилано з рідних земель до Московщини, за Урал, в Сибір — на важку невільничу працю.
Коли цар Петро І розпочав війну з шведами, щоб відкрити дорогу Московщині до Балтійського моря та захопити його побережжя, він примусово посилав у далекі походи на північ козацьке військо. Багато козаків від важкої служби і недоживлення мерли або гинули від різних болотяних хворіб та непосильної праці.
«Всі козаки, заслані на працю будувати нове місто Пітєрбург (Петербурґ — тепер Ленінград), дуже зневажалися московським начальством, що ними там розпоряджалося, — воно їх било, лаяло, калічило, карало на смерть, одним словомо робило, що хотіло. Козаків та українську людність уживано на різні важкі роботи, переважно до будови кріпостей. В 1706–1707 роках багато народу мусіло працювати коло будови нової кріпости. Козаки й українська людність мусіли робити взимку і літом, у непогоду і під пекучим сонцем, усе під доглядом московських наставників, які поводилися з ними грубо і немилосерно. Через Україну швендяли різні московські полки й команди та чинили великі кривди населенню, забирали припаси, харчі, одяг, поводилися грубо не лише з простим народом, але й з старшиною. З усіх сторін підіймався плач, стогін і лемент — козацтва і народу. Вже навіть найбільш покірливі перед московським пануванням люди, починали нарікати, що «так далі бути не може», — так твердить у своїй праці «Історія України» М. Грушевський, визначний український науковець-історик, праці якого на початках існування совєтської влади в Україні визнавали навіть самі московські комуністи. Про жорстокість і поневолення України російським царизмом, писала російсько-комуністична пропаганда дуже багато, під час облудливої українізації України в 1925–1928 роках. Згодом, коли Сталін оголосив російський народ «старшим братом» поневолених у СССР неросійських народів, Петрові І, Катерині II та іншим царям приписується в совєтсько-московській історії заслуги, як «вєлікім прєобразоватєлям» Росії. Розправляючись найжорстокішими методами з Україною, Петро І подібно поводився і з іншими народами, які загарбав під час Озівських походів, Пруської та Північної воєн. Вони також зазнали: брутальних визисків, заслань, виселень і переселень, карались по невільничих працях, у московських в'язницях і місцях заслань.
Петро І 1707 року вислав на Дон (який ще за цариці Софії виступив «бунтом» проти Москви) численні війська, щоб здушити повстання козаків. Російська історія пише про це, що 1708 року російські війська захопили м. Черкаси, а весь Дон був відданий їм під жорстокий визиск. «З того часу самостійність Донського козацтва знищена, а уряд Росії став повновласним господарем на Дону. Цар Петро І досяг свого».[5]
На донос генерального судді Кочубея в Україні, про те, що гетьман Мазепа готує на Україні протиросійське повстання з метою відокремити її від Московщини, Петро І покарав на смерть 1707 року велику кількість української старшини, які виступали проти втручання Москви у внутрішні справи України. Коли гетьман Мазепа уклав військовий протимосковський договір зі Швецією, щоб збройними силами нарешті здобути Україні самостійність, на Україну посунули російські полчища, які приступом взяли гетьманську столицю Батурин, сплюндрували її, а цим самим здавили намагання українського народу до самостійного державного життя. В боях російських військ з українськими і шведськими під Полтавою, Москва перемогла українсько-шведські війська, а це дало їй змогу, як «переможцеві», окупувати цілком Україну і запровадити свої порядки. В Україні настали жорстокі часи. Згадаємо, напр., записку військового писаря Пилипа Орлика, який записав в урядових щоденниках канцелярії так: «Зачалася робота коло фортифікацій, наступили переходи через українські міста то російської головної армії, то рекрутів, то всяких начальників. Українські полковники з старшиною, часто приходячи до гетьмана, з жалем оповідали, що пристави коло тієї фортифікаційної роботи б'ють козаків палицями по голові, уха шпадами (шаблюками) обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши під силою доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а на Україні великоросійські люди, доми їх грабують, розбирають, палять; жінкам і донькам їх чинять насильства; коней, худобу і всяке майно забирають; старшину б'ють смертельним боєм».
Поневолення України, наруги над її населенням, московські методи катування та запроторення людей до найдальших країв Московщини, набули в Україні такого розміру, що українська старшина з гетьманом Скоропадським (1708–1722 рр.) неодноразово нагадувала Петрові І про дотримання Переяславської угоди. Вони просили Москву припинити в Україні самовільство московських генералів і всяких начальників, що господарювали в Україні, як самі хотіли. Українська старшина та урядовці писали до Москви скарги, що московські начальники страшенно гноблять народ, не шанують ніяких прав і законів. Цар, на такі пригадки, нібито погоджувався, а потім призначив московського боярина Ізмайлова (31 липня 1709 р.) бути при українському гетьманові наглядачем і провадити контролю з причини останнього повстання в Україні і запорізького бунту. Боярин Ізмайлов обтяжив Україну постійним постоєм московських військ на її теренах, яке безперестанно грабувало українське населення. Ізмайлов погнав у далеку сторону українських козаків на копання каналів, на будову кріпостей, а в околицях Петербургу, Астрахані і на Кавказі «на лінію» — як тоді казали (на будову укріплень на кордонах). «Козаки та українське населення, — писали українські старшини в своїх проханнях до царя московського, — гинуть там і умирають тисячами, а котрі й верталися назад до хати, то стратили здоров'я, а дома майно». («Історія України», Грушевський. Гетьманщина).
Пилип Орлик у своїх міркуваннях записав до урядового щоденника: «Москва умисно хоче військо козацьке та людність українську вигубити і для того по декілька тисяч указами своїми козаків і людність на чужину спроваджує, а других тяжкими і незвичайними роботами вимордовує, козаків та людність голодом виморює, а інших борошном гнилим, отрухлим з ящірками і вапном помішаним потруїло… Цар Петро наказав гетьманові, щоб видав свою доньку за якого-небудь великоросіянина і намітив таким свого довіреного Толстого, а потім, коли гетьман Скоропадський видав за нього дочку, не питаючись ані гетьмана, ані старшин, дав Толстому стародубське полковництво. А перед смертю Петра вже малощо лишилося з полковників українських на Україні».
За гетьмана Полуботка (1722–1724 рр.) боротьба українського народу за рештки української самостійности пожвавилась. Щоб цілком знищити і ті рештки, Москва призначила до гетьмана Полуботка так звану Малоросійську Колегію під головуванням Вельямінова, яка позбавила цілком гетьмана влади. За офіційними інструкціями Москви, Малоросійська Колегія мусіла немов би боронити народні права, а щоб підступно підкупити український народ, Москва видала брехливі накази «для захисту народу», спрямовані проти українського старшинства. Одноразово з тим Вельямінов одержав від московського уряду таємний наказ про правдиві цілі Малоросійської Колегії. Розпочавши своє урядування в Україні, Вельямінов перебрав до своїх рук всю українську адміністрацію та судівництво, а на протести Полуботка про неправильні вчинки, Вельямінов кричав на гетьмана: «Що твоя служба цареві проти моєї? Знаєш, що я бригадир і президент колегії, а ти проти мене що? Я старшину вашу в тріску зігну. Ваші давнини велено перемінити і по-новому з вами поступати. Я — вам указ…» Вельямінов продовжував надалі політику заслань та запроторень українського населення на примусові праці до Московщини. Згідно з свідченням історії, за 5 років на примусових роботах в Московщині при будові каналів, згинуло лише одних козаків 25 000.