Що торкається віровизнання та дотримання релігійних обрядів в таборах, українці обох українських віровизнань спільно дотримують свята і їх відсвятковують. Таборова адміністрація всіми можливими способами перешкоджає тому і навантажує українських жінок на день свята додатковою працею. Але українки, після праці, вечорами збираються разом і відспівують Богослуження.
Якщо торкається московсько-большевицької системи, то я говорила на ту тему не тільки з політичними в'язнями, але також і з вільнопоселеними та деяким кримінальним елементом. Всі українці, без винятку, катеґорично заявляють про потребу скасування тієї системи. Вони уважають, що вона є примусовою і переходовою, а тому потрібно проти неї боротися. Лише росіяни критикують окремі сторінки тієї системи, але згодом визнають її. Українці, яких я там знала, відкидають не тільки большевицьку систему, але вони не хочуть нічого спільного мати з Росією і прямують до самостійности української нації та української держави, що гостро підкреслюють, при кожній розмові. Вони вірять, що їхня еміграція на Заході зуміє переконати західній світ про конечність самостійности України. Хоч як довго б не перебували українці в концтаборах, їхня настанова до большевиків не зміниться. Виходячи з концтаборів, вони стають ще більшими ворогами большевизму».
В статті журнала «Наша Церква», ч. 10, 1955 р., стор. 28., читаємо: «Військовий священик італійської армії отець Л. виконував свої душпастирські обов'язки в Одесі від 1943 року. Коли 1944 року російсько-совєтська армія знову захопила Одесу, отець Л. залишився в місті і далі виконував свої душпастирські обов'язки. МВД його заарештувало і, після декількох місяців ув'язнення, засудило на 10 років до концтаборів, за те, що він був священиком італійського походження. Його заслано до концтаборів Воркути, де він працював на копальнях, сортуючи вугілля. Звільнившись з концтаборів, о. Л. поінформував західніх журналістів про церковні відносини в СССР. В своїх інформаціях він багато місця присвятив Українській Католицькій Церкві. Він сказав, що Москва зробила їй дуже багато кривавих ран, але не зважаючи на те, Вона живе і діє далі, підтримуючи в концтаборах на дусі нещасних в'язнів.
В таборі Воркута, розповідав о. Л., крім українців, балтійців та росіян, ув'язнено ще понад 6 000 військово-полонених, головно німців. Між цивільними в'язнями є велика кількість католицьких священиків з України та Балтійських держав. Не зважаючи на сувору заборону влади, о. Л. виконував в тому таборі, де він перебував, якщо те було можливе, свої душпастирські обов'язки. Йому удалося таємним способом перенести до табору хліб та маленьку кількість вина, і він час-до-часу мав змогу відправляти Службу Божу. Літургійні молитви він промовляв з пам'яти, бо не мав ніякого служебника. Церковним престолом був звичайний стіл, а замість чаші для Святих Тайн вживав звичайну їдунку. Дуже багато в'язнів приходило на тайну Службу Божу. Але завжди грозила небезпека, що влада може про це довідатися. Отець Л. сповідав в'язнів, а при можливості і уділяв св. Тайн. Він також охрестив декількох в'язнів-українців, які приняли католицьку віру. Про виконування ним душпастирських обов'язків в таборі довідався III відділ МВД і отця Л. засуджено знову на 25 років ув'язнення. Лише за старанням італійського посольства в Москві, його з концтаборів звільнено.
За останній час, як повідомляє о. Л., трактування в'язнів в таборах Воркута стало гуманніше, але дуже незначно. В перші роки після 1945 року, свідчить о. Л., тисячі в'язнів помирали з голоду та виснажування.
Табір, де перебував о. Л., знаходиться приблизно на 67 ступені північної географічної ширини. Зимою температура досягає до 60 ступнів (Цельзія) нижче нуля.
Щодо релігійних відносин в СССР, то на думку о. Л. серед молоді важко знайти віруючих, хоч їх не бракує, але вони дуже конспірують свою релігійність.
Старші люди в своїй більшості ходять до церкви і того не конспірують. Католицька Церква офіційно майже цілковито в Україні знищена. Перед десятьма роками перед Католицькою Церквою була поставлена вимога або підписати заяву розриву з Римом і підпорядкуватися московському патріярхові, або духовників буде ув'язнено в концтаборах. Від в'язнів о. Л. чув, що в Україні існує ще дуже мала кількість католицьких священиків, які немов би виконують свої обов'язки, але він не може сказати, чи ті священики підпорядковані Ватиканові, чи московському патріярхові.
Багато оповідається про існування Української Католицької Церкви в катакомбах. Отець Л. є тієї думки, що в катакомбах в Україні підпільно існує Українська Католицька Церква. В таборах Воркути ув'язнено велику кількість католицьких священиків з України і Балтійських держав, які, не дивлячись на жорстоке переслідування і величезну небезпеку від московської влади, не зірвали з Римом і ув'язнені в концтаборах Воркути.
Свідчення ч. 2. «Як оповідав українець М. М., що ув'язнений в концтаборах і з яким дуже приятелював свідок ч. 2, осінню 1943 р. совєтська армія знову захопила його село, а третього дня вже було оголошено загальну мобілізацію чоловіків до совєтської армії. З його села мобілізовано і відправлено 128 чоловіків до Манджурії на японський фронт. В сотні, у якій перебував М. М., було лише трьох українців, а останніх розпорошено по інших військових частинах, щоб унеможливити національну єдність. В квітні 1944 р. українців, що були на японському фронті, всіх виарештовано. Причини арешту не оголошено. Їх ув'язнено у в'язниці Владивостоку, де вони сиділи в камерах разом з частиною кол. царських офіцерів, які мешкали в Манджурії від 1921–1944 рр. Кожного арештованого українця обвинувачував і допитував тільки слідчий НКВД. Українець М. М. сидів у в'язниці до вересня 1944 р. На слідство його кликали один раз денно, а слідчий вимагав від нього сказати, якої численности була за німецької окупації Українська Повстанська Армія та назвати прізвища відомих йому вояків. М. М. був засуджений на 10 років ув'язнення, хоч до вини не признався. 6 липня 1953 р. він був з концтаборів звільнений. М. М. оповідає про те, що коли всі чоловіки були мобілізовані до армії або заарештовані, на їхнє місце притягнено до праці жінок та неповнолітніх дітей. 1946 р. московська влада проголосила, що на Західніх Землях України започатковується загальна колективізація селянства. В зв'язку з тим вибухло проти влади повстання, в якому взяли участь і ті чоловіки, що ухилялися від мобілізації. Повстання було здушене військами МВД, а чоловіків частинно засуджено на 25 років ув'язнення, частинно розстріляно, деяких повішено або вкинуто закатованих до криниць. Переведено також численні арешти жінок з дітьми і бездітних та старих людей і в квітні 1947 р. їх заслано до Караґандалагу, де перебував і М. М. Згідно з його свідченнями, до табору прибуло приблизно 8-10 000 арештованих українців, серед яких були і діти 15 років життя. Потім їх звільнено з концтаборів і поселено в околицях Караґанди та заборонено з тієї околиці самовільно відлучитися. Кожнього третього дня вивезені повинні були зголошуватись в поліційній комендантурі. Більшість арештованих українців спрямовано до праці в копальні. В Україну їм завжди заборонено повертатися. Українці тримаються всі разом і відрубно від всіх інших націй, їхній гурт морально дуже міцний і дружній. Адміністрація на місці поселення їх дуже переслідує, для того потрібно лише, щоб назвали одним словом «западнік» і того досить для переслідування. Місто Караґанда та села в околицях, згідно з оповіданнями існують від 1930 року і були збудовані працею в'язнів. Перші засланці в околицю Караґанди прибули під конвоєм ГПУ з Поволжжя та Східніх Земель України. Це були переважно українське селянство та німці, що жили в СССР. 1939 року в ті околиці заслано поляків та болгарів з Волині та Галичини. 1941 р. в околиці Караґанди привезено корейців з Далекого Сходу та решту всіх німців, які жили в СССР. Потім кавказькі народи: чеченців, інгушів, а також калмиків. Разом з ними добровільно прибули до Караґанди («зона З») жиди, які тікали від німецьких гітлерівських військ. Жиди перебивали на вільному поселенні і їх поліційні приписи не зобов'язували. М. М. оповідає, що його заслано в «зону З» 1954 року, а потім до тієї зони заслано і німців, які жили в східній Німеччині та колишніх полонених в Німеччині вояків совєтської армії. Поляків та болгарів звільнено 1945 р., а жиди виїхали в 1946 році. Звільнено також всіх засланих російських селян, українців та інших з неросійських народів СССР залишено в «зоні З» назавжди. Кожного засланця МВД примусило підписати зобов'язання, що він згоджується «добровільно» там поселитися. М. М. свідчить, що він підписав зобов'язання, що буде постійно мешкати в повіті «Тельман». Якщо хтось залишить «свій» повіт навіть на один день і буде перебувати в іншому сусідньому, згідно з указом від 8.5.1945 року, карається ув'язненням в концтаборах на 25 років. Всі політичні в'язні, після звільнення з концтаборів або в'язниці, негайно засуджують знова за статею 38 кримінального кодексу СССР, згідно з якою їм призначається місце постійного поселення. Але вони є «вільними» громадянами СССР і мають право брати участь у виборах Верховної Ради».