Свідчення ч. 14. Поворотець оповідає про табори в околицях Прокоп'євська. Він знає про існування 13 окремих концтаборів ч. 1-13. В кожному ув'язнено приблизно до 1 000-1 200 в'язнів. 1948 року в таборах був великий голод, на кожних 1 000 осіб вмирало 140, особливо в таборах військово-полонених.
Поворотець перед Прокоп'євськом перебував у концтаборах Кіровобаду. В 1945-48 рр. до Кіровобадлагуправління належали табори чч. 12, 27, 41, 45, 81, 91. Табори знаходяться 1200 метрів над рівнем моря. В таборі ч. 12 перебувало 1 200 в'язнів, а в чч. 41 і 45 — по 2 000. Підсовєтське населення було ув'язнене в таборах чч. 24, 26, 28. В'язні працювали на будові залізниці від Кіровобаду до Баяну, а з табору ч. 12 в копальнях заліза. Існують концтабори на р. Кура 350 км від м. Баку, які називаються Мінічаво. Табір ч. 1 мав 1 200 ув'язнених, табір ч. 3 — 900.
Свідчення ч. 15. Поворотець-жінка, 42 роки, має 5 дітей. Вона була 1945 року арештована без подання причини разом з дітьми на Чехо-Словаччині і вивезена в околиці Казань та поселена серед лісів в Свеніґовському районі. Вона власними руками збудувала собі (зліпила з землі) невеличке мешкання на одну кімнатку і працювала за наказом на лісорубці, а діти від 10 років віку — на будівництві залізниці. Разом з цією жінкою вивезено також і багато інших родин. На запит, чому їх вивезено, адміністрація ніякої відповіді не дала. Ніхто ані разу не запитував, чи мають харчі на життя, а також, звідки вони їх беруть. Вивезені не мешкали за дротами, а так би мовити, «вільно». Але за визначені межі замешкання вони виходити не мали права і мусіли щоденно працювати на призначених роботах. На початках всі вивезені живилися різними корінцями та грибами. Діти від п'яти до десяти років могли ходити до школи, де навчалися виключно російською мовою. Поворотець свідчить, що разом з нею в той час вивезено 45 родин, а потім ще велику кількість. Були старі і малі, але те не перешкоджало адміністрації всіх гнати до роботи. На початках ніяких харчів до лісу не привозилося, а коли хто мав гроші, міг купити харчі за 15–20 км від місця поселення, що можна було робити тільки у вільні від праці дні. Щоб відлучитися на віддаль 20 км, треба на те мати від адміністрації дозвіл. Від «харчів», які вони збирали в лісі, померло дуже багато людей. «Наприклад, помер ще молодий чоловік, батько та дві сестри моєї теперішньої невістки», — заявляє ця жінка. Вони затроїлися якимись грибами. 1954 року їм дозволено виїхати на Захід, але кожний мусів заплатити по 500 карб. за особу під час виготовлення документів. Діти за працю на будові залізниці одержували місячно від 120 до 180 карб. заробітньої платні.. Родина згаданої жінки готувалась до виїзду ще від 1947 року, поступово заощаджуючи на переїзд гроші. Поворотець свідчить, що ті силою вивезені родини, які не мали для виготовлення документів грошей, залишилися там і надалі.
Свідчення ч. 16. Поворотець військово-полонений В. Р. Він свідчить, що після того, як його захоплено до полону, — вивезено до Норильську і замкнено в концтаборі, який існував ще до війни. Табір нараховував 4 000 в'язнів, з того числа 80 % українців. Це все були ті, яких німці примусили служити в німецькому допоміжному війську, або вояки української дивізії «Галичина», або українські вояки підпільної армії — УПА, яких в таборах називали бандерівцями. В. Р. оповідає, що він дуже близько з ними дружив, бо всі вони надзвичайно добрі люди, допомагали, чим могли, всім в'язням і дуже добре зорганізовані. Поворотець зустрічав у таборі ув'язненого українського єпископа, здається львівського, що походить нібито з Карпатської України. Крім його, зустрічав він інших, але прізвищ не пригадує. Один з священиків, після катастрофи під час праці, став інвалідом на все життя, а до цього захворів ще і на ТБЦ.
Поворотець знає в концтаборі багато ув'язнених курінних і сотенних УПА, тобто командирів української революційної партизанки. Він пам'ятає сотенного Худобу, якого розстріляно за повстання в Норильську в серпні 1953 р. В. Р. стверджує, що в концтаборах українці керують цілком підпільним життям, а чужинцям, особливо військово-полоненим, дуже допомагають. Часом українці пригадували німцям усі їхні брутальні потягнення та ставлення до українського населення, як взагалі німці в нелюдський спосіб трактували українців. Але попри те ставилися до полонених по-приятельському, бо вони розуміли, що винні були не окремі німці, а вся гітлерівська система. Поворотець з надзвичайним захопленням згадує ім'я Степана Бандери, якого хотів би сам бачити й особисто йому переказати, що про нього говорять в концтаборах всі українці і як вони в нього вірять. Цей поворотець навіть в концтаборах був неодноразово ув'язнений разом з українцями до ізолятора за те, що товаришував з ними. Він стверджує, що в усьому, щоб не сталося в концтаборі, МВД завжди підозрівало українців, бо воно було того переконання, що тільки українці здібні зробити спротив. Українці не тільки керують підпільним спротивом у концтаборах, але також і часто жертвують для цього своїм життям. «Якби не українці, нічого з повстань у концтаборах не вийшло б, бо росіяни на таке не здібні і вони в першу чергу донесуть до МВД. В таборі сексоти — це в більшості росіяни, або кримінальні злочинці», — свідчить поворотець В. Р. Серед українців він зустрічав дуже мало засуджених за кримінальні злочини. А якщо такі й були — це в більшості якесь недбальство по службі, або ж штучно вигадана комуністичною адміністрацією в Україні вина проти того чи іншого українця, за які на Заході взагалі не карають ув'язненням.
Під час повстання в більшості згинули українці. Про повстання в Норильську поворотець В. Р. свідчить таке:
Всю підготовку до того робили бандерівці. Між таборами Норильську та Караґанди існував підпільний зв'язок бандерівської підпільної організації. Всією підготовкою і повстанням керували два провідники-бандерівці. (З відомих причин прізвища їх тут не подаємо. — Примітка автора). На думку В. Р., МВД про повстання довідалося через зраду, але не від українців. В Норильську повстало 46 000 в'язнів. Навіть МВД офіційно заявило, що таку підготовку могли зробити лише єдині бандерівці. 4.6.1953 р. 15 українців не вийшли на працю і вчинили адміністрації спротив через те, що в таборі є велика кількість хворих, яких не можна посилати до праці. Вони зажадали лікаря, бо в таборі справді було багато хворих. Але лікаря не прислали і тоді всі політичні в'язні відмовилися йти до праці та зчинили крик. МВД викликало до себе всіх кримінальних рецидивістів і наділило їх ножами, доручивши зарізати 15 українців, які перші започаткували спротив. Але українці обеззброїли бандитів. Так розпочалося повстання. Під час загального спротиву були такі в'язні, в більшості кримінальні бандити та росіяни, що втекли до бараків і там заховалися. Вони не бажали приймати у повстанні участи. До табору увійшли озброєні вояки ВОХР-и та емведисти і хотіли арештувати кількох українців з ОУН. Але в цей час вийшов наперед один українець (прізвища не подаємо) і розпочав голосно говорити до присутніх. Він сказав таке: «Брати-українці, друзі арештанти! Нас в концтаборах і на волі вже довгі роки мучить МВД та совєтсько-комуністична влада, що сидить в Москві. Серед нас немає боягузів! Всі до боротьби!» Після його короткої промови всі в'язні згуртувалися щільніше і посунули лавами на вояків та МВД, які з переляку вибігли з табору. Концтабір негайно оточено великою охороною…
4.8.1953 року прибув піхотний батальйон та 6 танків. В'язням запропоновано припинити спротив та виходити до праці, але всі відмовилися. Після цього військо розпочало стріляти в натовп в'язнів. Це відбулося дуже коротко, але за той час забито 187 осіб та поранено 386. Після здушення повстання всіх в'язнів вивезено до таборів на Колиму, Магадан, острів Нова Земля та до інших. Під час повстання одна бригада в'язнів, що працювала поза табором, під керівництвом курінного з УПА, втекла. Але їх спіймано в порті Ігарка р. Єнісей. Всіх привезли до табору і під брамою розстріляли. Їхні трупи лежали декілька днів, щоб бачили всі в'язні.