Розмір бараків для мешкання — 50–60 метрів довжини, 7–8 метрів ширини і 3,2–4 метри височини. В бараках побудовано дво- і триповерхові нари, а також дві залізні печі, які дуже зле огрівають. До 1950 року в'язні спали на голих нарах, від 1950 року стали видавати матраци, набиті стружкою, дерев'яними опилками або мохом. Соломи в таборах взагалі не можна було дістати. Від того часу стали видавати і коци (накривала), один на в'язня. Вікна у бараці були розміром 1,2 х 0,8 метра, які зимою весь час замерзали. Кожний барак поміщував від 200 до 300 в'язнів.
На кожний барак призначається старший, який називається днювальним та два його помічники. Їхнім обов'язком є прибирати в бараках, підмітати, різати дрова, палити в печах, носити воду.
Кожних десять днів в'язні, за приписами, повинні купатися в лазні, але не кожного разу лазня мала воду та мило. Одночасно з миттям таборові голярі голять і стрижуть в'язнів. Отже, 10 днів ув'язнені ходять не голені, бо тримати приладдя до голення заборонено.
Працюють в'язні на тиждень 6 днів, на сьомий — відпочинок. В день відпочинку лежати в ліжку може лише той, кому дозволив лікар, останні мусять сидіти і чекати 10.00 години вечора. В'язням дозволялося грати в доміно і шахи, які вони робили власноручно.
Кожний табір має власну адміністрацію. Начальник табору — це офіцер МВД, який по ранзі може бути ляйтенантом або навіть і полковником. Заступник начальника табору також офіцер МВД, який займається справою постачання. В кожному таборі існує КВЧ (Культурно Виховна Частина), на чолі якої стоїть офіцер. Крім того в таборі існують начальник режиму, оперативно-емведівський відділ, УРЧ. Всі вони очолені офіцерами МВД. Оперативний керівник-емведист керує в таборі мережею шпигунів, через яких він довідується все, що йому потрібне в таборі. Він дає в'язням характеристику поведінки в час перебування в таборі та на праці, має право відіслати в'язня до іншого табору, арештувати і притягнути до судової відповідальности за порушення режиму або «антиурядову» діяльність (вже в таборі). При кожному управлінні існує санчастина, яка також очолена офіцером, а у своїй підлеглості він має декілька лікарів-в'язнів. В окремому таборі санчастину очолює фельдшер або санітар. Від 6.00 до 7.00 год. ранку, а також від 6.00 до 8.00 години вечора фельдшер приймає хворих. При санчастині в таборі буває малий шпиталь на 8-12 ліжок. В більшості ж важко хворих в'язнів відсилається до таборового шпиталю, де він і помирає. До 1953 року вмирало приблизно 15–18 осіб на місяць у кожному таборі, не рахуючи тих, що вмирали в шпиталях. Більшість вмирала від виснаження, голодівки, скорботу, дезинтерії, туберкульози, водянки.
Померлого везуть до лікарні, де лікарі мусять дізнатися, від чого він помер. В дійсності санітар розрізав померлому живіт, а молотком розбивав голову. Це робилося для того, щоб померлий не втік. Хоронять у більшості в загальних могилах. Кладуть шар трупів, припорошують вапном, а потім чекають на чергових померлих.
Переважно з кримінальних злочинців у таборах призначається «надрядчик», що призначає в'язнів до праці. Внутрішній комендант табору, він і старший пожежник, теж з в'язнів-кримінальників. Існує ще прораб-керівник будівельних праць. Він буває технік, або інженер-будівельник і будує руками в'язнів різні приміщення та бараки.
Кухню очолює завідувач (теж з кримінальних злочинців), який має 3–4 кухарі та 3–4 днювальних. Окремо функціонує лазня, а при ній голярня. Підчас купання кожному в'язневі видається не більше 8 літрів горячої та холодної води та 15 гр мила.
В кожному таборі є ще робоча зона. яка відгороджена дротами і до неї вхід в'язням заборонений. В робочій зоні знаходяться склади інструменту, різного знаряддя, муки та інших продуктів. В більшості склади з продуктами, а також стайні з кіньми розміщені поза зоною табору й охороняється дуже пильно вояками ВОХР-и.
До 1950 р. в більшості бараки освітлювалися каганцями або навіть і «лучіной» (дерев'яною тріскою), тепер освітлюються й електрикою.
Адміністрацію з в'язнів призначає начальник концтабору. В таборах, де переважна більшість українців, в'язні не хотіли працювати на адміністративних посадах, бо там змушені працювати секретними працівниками для оперативного чекістського відділу. Українці про те обов'язково довідувалися і багато таких «сексотів» таємно зникало.
До 1950 р. в кожному бараці щоночі відбувалися раптові перевірки в різні години. В'язні мусіли вставати з ліжок, а наглядачі їх перераховували. Два рази на рік — весною та восени — перевіряють в'язнів по формулярах. Всіх виганяють в робочу зону, на воротях ставлять два столи, за якими сидять урядовці. Вони викликають в'язнів за абеткою і запитують: коли народився, де народився, коли заарештований, за що і наскільки років засуджений. Це називається інвентаризація. На праці в'язнями керують бригадири та десятники (старші над кількома бриґадами — до 10 бриґад). Десятники — це вже технічні спеціялісти, вони наглядають за технічно-правильним виконанням роботи і ведуть її облік. На посади прорабів призначаються в'язні тільки в тому випадку, коли немає спеціялістів вільного найму.
1954 року в таборових крамничках з'явилося більше різного краму та деякі продукти. Але не весь крам можна було купувати вільно, продукти та тютюн — тільки за дозволом адміністрації і за умов перевиконання норм.
Ціни в таборових крамницях були такі:
Один кілограм товщів з дельфіну — 30 карб.; 1 кілограм цукру — 11 карб; черевики — передок шкіряний, а все останнє з кірзи (рід штучної шкіри) — 60 карб.; 1 кг сірого хліба — 2 карб. 20 коп.; черевики, які одержані в пакунку з закордону, можна було продавати вільнонайманому за 600 карб.; коробка м'ясних консервів — 20 карб.; одна пара білизни — 150 карб.; 1 кг ковбаси — 37 карб.; 50 гр тютюну (махорки) — 51 коп.; цигарети (папіроси) «Біломорканал» 25 шт. — 2 карб. 20 коп.; цигарети «Казбек» — 5 карб.; нитки 200 ярдів — 1 карб. 80 коп.; 12 штук залізних голок — 10 карб.
1954 року в'язням виплачувалося за працю заробітня платня 40 карб. на місяць, а при перевиконанні норм дещо більше. Раз на місяць бухгальтерія табору видавала на руки частину грошей з зарплатні в'язня, за які він у таборовій крамниці міг дещо (за дозволом) купити.
Поворотець Р. свідчить, що в таборах Воркути ув'язнено щонайменше 150 000 в'язнів. Табір ч. 6 — це режимний, в якому ув'язнено до 3 000 осіб, з них 1600 українців, засуджених переважно на 20–25 років. Деякі з них мали назву «каторжники» і носили на убранні нумери. Вони позбавлені найелементарніших людських прав. У тому таборі ув'язнено також 150 українців, що служили в дивізії «Галичина»; решта — це засуджені за підпільну революційно-визвольну антибольшевицьку працю, за участь в УПА та у визвольному русі бандерівців. До 1954 р. табори були дуже ізольовані і в'язням було навіть заборонено ходити з бараку до бараку, а 1954 р. уже було дозволено відвідувати своїх близьких родичів — в'язнів в інших таборах. Дозвіл давалося на 6 днів і в'язні підчас відвідин мешкали в спеціяльних будинках для відвідувачів, що були побудовані при кожному таборі.
З 1953 року в'язні почали одержувати за працю гроші, якщо виробили норму, від 100 до 300 карб. місячно. Але вони нараховувалися тільки тим, які працювали за виробничим, а не допоміжним званням. Частину грошей видавано на руки.
В тому ж році до Воркути прибуло два транспорти ув'язнених українців з Караґанди (приблизно до 4 000 осіб). З них 80 % були бандерівцями. Поворотець Р. свідчить, що одного разу він знаходився біля таборової крамнички і там стояло багато українців. Він був свідком, як усі стояли «струнко», коли до крамнички зайшов якийсь українець. Це був їхній найвищий провідник. Поворотець Б. свідчить, що всі в'язні, яких привезено з Караґанди, були організаторами повстання в таборі шахти «3» на Воркуті, що відбулося пізніше, в червні 1955 року.
Згідно з свідченнями поворотця Р., в шахтах Воркути чч. 9-10, з'єднаних тепер в одну, працює 700 українців, а табір має 1200 в'язнів. Крім того є там білоруси, естонці, литовці, пакістанці. Росіян немає, лише таборова адміністрація складається з них. Інший поворотець Ґ. подає, що в жіночому таборі Гричахтин ув'язнено 1 100 жінок, серед яких є 800 українок від 18 до 60 років життя. Всі вони працювали на будівництві залізниці Воркута-Тальмай (Урал).