О третій годині ночі з понеділка на вівторок до табору в усі три таборові брами увійшло несподівано військо МВД і незабаром з глиняних ліплянок жіночого табору залунали постріли. Совєтські опричники намагалися прогнати з жіночого табору чоловіків, що їх обороняли. Над ранком військо прогнало в'язнів з тієї частини табору, де знаходилися продукти. На мурах між першим та другим табором з'явились озброєні скорострілами пости. Тієї ж ночі управа табору забрала 70 трупів забитих в'язнів та всіх ранених. Їх відправлено до центру копалень міді, Дасґаскану, віддаленого від Кінґіру 23 км. Поспіх, з яким влада очищувала табір, був зрозумілий. Дозвіл на вмаршування до табору війська мусіла дати централя, а такого таборова влада не одержала, а поступила самочинно. В'язні це знали, а тому наступного дня вони започаткували страйк під гаслом: «Покарати винних за протизаконний вхід військових відділів до табору та за вбивства і поранення в'язнів». В'язні жадали видачі трупів та їхньої секції вільними лікарями разом з лікарями-в'язнями для ствердження, що їх забило військо. Старшини, які зайшли до табору, обіцяли все і намовляли таборовиків іти до праці. Навіть дуже врочисто обіцяли, що до табору прийде адвокат чи прокурор, який вислухає всі домагання в'язнів. Провідники таборового спротиву наказали в'язням повернутися до праці. Робітничі бригади залишили табір і пішли до праці, а влада використала момент, що в таборі було мало людей і почала виловлювати між ними підозрілих та забирати на транспорт. В'язні увімкнули таборову сирену, щоб її ревом дати знати працюючим поза табором друзям, що в таборі тривога. Але робітничі команди не поверталися. Замість них до табору входили все нові війська МВД, які розпочали замуровувати в мурах дірки та будувати нові мури. В'язні, які працювали поза табором, на перший звук сирени хотіли повертатися, але варта не пустила їх і вони сиділи до вечора, не працюючи. Повернувшись вечором до табору, їхній гнів збільшився і повстання спалахнуло наново ще з більшою силою. На пропозицію підпільного українського проводу, делегати 14 націй від в'язнів-чоловіків та один делегат від жінок створюють таборову комісію, яка від тепер веде акцію. В першу чергу ця комісія опрацьовує 16 вимог. Дальше вимагає прибуття представника ЦК партії, якому — і тільки йому єдиному — комісія може передати свої домагання. Комісія приймає найвищу владу в таборовій зоні. Мури знову зруйновано, а старшини і вартові повтікали, не віддавши ані одного стрілу. До праці ніхто не йде. Комісія вимагає амнестії для малолітніх і інвалідів; ревізії засудів; знесення спецрежиму; усунення нумерів на одежі; знесення ґрат на вікнах бараків; репатріяції чужинців; восьмигодинного дня праці; змоги вибирати вільне місце поселення, після звільнення з таборів; некаральности для страйкового комітету і кари для емведистських старшин, які були виновними у вимірі високих кар.
Одного дня через голосники почулося: «Увага, увага! Прибули висланці Москви, щоб переговорювати з вами! О третій годині по обіді прийдуть вони до табору». Ще перед визначеною годиною подвір'я табору переповнюється в'язнями. З їдальні виносять довгі столи. При них сидять Анатолій Задорожний, сивоволоса стара жінка, що перебуває в таборах уже 18 років та інші члени комісії. Точно о 3.00 годині до таборової брами підходять чотири в'язні. Вони мусять супроводити московських висланників, бо ті приходять до табору самі, без охорони. Нарешті висланники заходять до табору. Золоті нашивки та ордени виблискують на сонці.
— Заступник генерального прокурора МВД, генерал Долгіх! — говорить один з них і сідає за стіл.
— Заступник керівника ГУЛАГ-у, генерал Бичков, — представляється другий і засідає коло Анатолія Задорожного.
Переговори відбувалися при двох столах. Генерал Бичков устав, дістав з течки якісь папери і заявив, що частина домагань в'язнів є слушні і що уряд в тій справі ще до їхніх вимог ухвалив низку законів, але вони ще не прибули до Кінґіру. Генерал запевняє, що «уряд вирішив звільнити недолітків, інвалідів і хворих, встановити восьмигодинний день праці…»
— Що він плете? — запитує з натовпу один з українців. — Чи впився?
Анатолій Задорожний поставив вимогу, щоб до в'язнів прибув представник ЦК. Бичков нервово відповідає, що їх вислав ЦК і інших висилати не буде.
— В цьому таборі поплила кров! — заявив гостро Задорожний Бичкову. — Жадаємо справедливости. Ваші солдати, громадянине генерал, вмаршували без дозволу в табір і ми маємо 70 трупів та сотні поранених.
На тому висланці з Москви з табору відійшли. Тепер комісія в'язнів перебрала в таборі цілковиту владу. Кожний барак мав свого коменданта, господарська зона була бережена в'язнями і вони також пильнували, щоб приділи харчів були справедливі. Коли запаси почали вичерпуватися, самі в'язні зменшили свою щоденну порцію. В таборовій крамниці далі йшла торгівля і кожного вечора вільна касирка приходила забирати гроші. В таборі відбувалися Служби Божі, чергуючись православна з католицькою. На дахах їдалень вивішено прапори Червоного Хреста. Для зазначення смутку і жалоби по в'язнях, які загинули, прапори були облямовані широкою чорною стрічкою. Радіо МВД оголосило місцевому населенню, що в таборі панують вбивства, грабунки і ґвалтування і що в'язні створюють велику небезпеку для міста. Тоді в'язні почали надавати через свій радіоапарат, що вони вимагають від міста делегацію, яка мусить сама переконатися, що діється в таборі. З міста прийшла делегація: інженери, майстри, будівники та інші робітники з підприємств. Вони перейшли через бараки і дістали від комісії потрібні пояснення.
Вістка про страйк в Кінґірі дійшла і до табору Десґаскану. 14 000 в'язнів Десґаскану приєдналися до страйку кінґірців, а на запит таборової влади, які їхні вимоги, вони відповіли: ті, що й в Кінґірі. Таборова влада залякувала в'язнів Десґаскану, що кінґірці немов би перекуплені американцями і тому треба їх берегтися.
В'язні-повстанці Кінґіру вирішили звернутися до міжнароднього Червоного Хреста через радіо і збудували надавчий апарат. Ті, які знали англійську абетку морзе, день і ніч висилали на зміну на коротких хвилях прохання в'язнів про допомогу і пояснювали вимоги в'язнів до влади. Про те, де знаходиться радіоапарат, знали тільки три члени таборової комісії. Але апарат був дуже слабий. На наказ Анатолія Задорожного в'язні розпочали, виробляти в таборі примітивну зброю. Ковалі день і ніч кували в таборовій кузні зброю з віконних ґрат. Над табором літали літаки і робили знімки з усіх приготувань в'язнів. МВД розпочало евакуювати Кінґір, розсіваючи бурхливі чутки, що повстанці хочуть висадити у повітря ціле місто. Перед евакуацією населення попереджувало в'язнів, щоб вони були обережні, бо МВД підготовляє наступ.
— Якщо до 24 червня не повернетеся знову до праці, до табору ввійдуть військові частини, — заповів комендант табору через голосники. — Табір Кінґір буде розв'язаний, а всіх вас вивезуть на Колиму.
Але ніхто в таборі не думав переривати повстання і ніхто не йшов до праці, доки будуть сповнені всі вимоги в'язнів. Ті, хто не хотів страйкувати, покинули табір ще першого дня. Таких було 150 осіб.
Вночі 26 червня табір освітлено тисячами ракет, а через таборову браму величезною потворою просувався танк. За ним другий. МВД-исти, йдучи під прикриттям танків, стріляють по в'язнях і проколюють баґнетами ранених. Бичков наказує вийти з бараків. Другий і третій бараки завзято обороняються. На емведистів летять ручні гранати. Два рази оборонці другого бараку відбили наступ. Старий вірменин виходить з бараку і хоче передати емведистам, що в'язні піддаються. Але в цей час його забиває куля емведистів, а один з них відрізав йому голову і кинув до бараку. Повстанці боряться з величезним завзяттям і емведисти перед ними відступають. Генерал Бичков стоїть при вікні на четвертому поверсі будинку по другому боці табору і звідти керує «операцією». Він дає наказ другому відділові ляйтенанта Кирієнка допомогти відділові Антонова. Бичков бачить перед собою всю площу табору, на якому відбувається жорстокий бій. На дахах м. Кінґіру зібралися мешканці, які пильно стежать за перебігом бою. В цей час до табору знову прибувають нові танки та війська. В маленькій кімнатці другого бараку жіночого табору стоїть радіоапарат в'язнів. Радист, знаючи про прибуття танків, перетяв собі на руках жили, але не перестав посилати в повітря: «СОС! СОС! Рятуйте нас, рятуйте наші душі — нас вбивають!» До останнього віддиху він передавав у етер прохання про допомогу.