За царювання Олександра II Росія загарбала Уссурійський край, половину острова Сахалін, а в Середній Азії — Кокан, Бухару, Хіву. Таким чином були поневолені тюркські народи, започатковано там російську колонізацію, а на Кавказі здушено національно-визвольний рух Шаміля. Сам Шаміль та його найближчі співпрацівники були заарештовані, вивезені до Москви, де вони і загинули, а черкесів переселено з гір до долин; в їхніх аулах заведено російську адміністрацію. Около 200 000 мешканців Кавказу виеміґрувало до Туреччини, а останніх Москва тримала з своїм військом під контролею. Таким фактично було царювання російського імператора «освободітєля» Олександра II та його царської жандармерії над поневоленими Москвою народами.
Відзначився в поневолюванні неросійських народів і цар Олександер III, прозваний «міротворцем». Російська історія на своїх сторінках пише таке: «Будучи представником суворої зовнішньої національної політики, імператор Олександер III і в своїй державі був носієм (російських) національних ідей. Він прямував до об'єднання інородчеських російських окраїн з державним центром та до зрусифікування інородців.[7] Особливо це торкнулося Остзейського краю, в якому запроваджено російські установи та обов'язкову російську мову.[8]
Російське чорносотенство з найгіршою імперіялістичною реакцією зашаліло на Україні і за часів царювання Миколи II, який 1917 року, через лютневу революцію в Росії, відмовився від царювання. Миколу II називали найгіршим жандармом Східньої Европи, а Росію — тюрмою народів. Царська влада Миколи II насамперед категорично заборонила святкувати сторіччя Шевченкових народин, а російські чорносотенці розпочали на Україні величезні погроми, знищуючи все національно-українське. Сотки невинних українців заслано на Сибір, велика кількість загинула без суду і слідства.
Особливо розперезалися російські чорносотенці на Західніх Українських Землях під час першої світової війни. Жандармські труси, арешти та заслання стали там щоденним явищем. «Місцями поголовно арештовувано і засилано в глибину Росії українських священиків, всю інтелігенцію, маси свідомих селян та міщан. Всіх у найбільш нелюдський спосіб хапали, в чому застали, арештували, волочили по в'язницях і етапами висилали в Сибір, без різниці — жінок, дітей, хворих і калік. Лише через Київ відправлено етапом 15 000 українців, а це ж тільки частина. Коли ж московська армія почала відворот з Галичини, то московські жандарми заарештовували і вивозили кожного, хто попадався під руку. Згодом, коли австро-німецькі війська переступили західні кордони російської імперії, почалася дика евакуація населення Холмщини, Підляшшя, Волині і Поділля. Люди йшли під конвоєм російської жандармерії і гинули дорогою. Траплялися вантажні вагони, набиті самими дітьми, що по дорозі вмирали з голоду і жаги, або божеволіли з переляку.
Коли делегація льояльних українських громадян Росії з'явилася до міністра закордонних справ Созонова з скаргою на безприкладне нищення українства, почули від міністра таку відповідь: «Чого ж ви хочете? Саме тепер прийшов найдогідніший момент, щоб раз на все покінчити з вашим українством».[9]
Вже цих матеріялів, зібраних на підставі офіційних тверджень російської та української історій, вистачає щоби зробити висновок, що система арештів, заслань, примусової праці — система російських концтаборів — не є жадним винаходом чи нововідкриттям сучасної комуністичної влади в СССР. Коріння її, як бачимо, тягнеться з дуже старих часів існування російської нації і перейшла як спадщина до рук червоної влади сьогоднішнього СССР.
Початки московсько-совєтських концтаборів
Всеросійську Надзвичайну Комісію по боротьбі з т. зв. шпигунством, контрреволюцією, саботажами, спекуляцією, шкідництвом та бандитизмом створено при Раді Наркомів Росії 20 грудня 1917 року. До головних функцій Комісії (ВЧК) належали контрреволюція та боротьба з кожним ворогом совєтської влади в РСФСР. Згодом ЧеКа самовільно поширила свої права і перетворилася своєрідною державою в державі. Її судові і позасудові функції не підлягали ніякій контролі.
6-го лютого 1922 р. ЧеКа перетворене в Об'єднане Державне Політичне Управління (ОҐПУ) з судовою колегією, а при обласних ҐПУ — судові трійки. Окремим декретом зобов'язано, щоб ҐПУ оформлювало розстріли шляхом провізоричного розгляду справи в судовій колегії. Так само, як і ЧеКа, ҐПУ розглядало всі справи заочно, без звинуваченого, свідків, прокурора і захисника. Кримінальні злочини, згідно урядового декрету, передавалися до кримінальних судів, шпигунські ж та контрреволюційні належали тільки до функцій ҐПУ.
Під час захоплення в Росії влади комуністичними заправилами в 1917 році постало питання, що робити з заарештованими та засудженими. Одна частина членів РКП(б) стояла за тим, щоб усіх арештованих масово знищити, друга — засилати до концтаборів, як дармову робочу силу, використовувати там на невільничій праці, а режим в концтаборах створити такий, щоб засуджені протягом терміну свого ув'язнення поступово вимирали. Таке використання засуджених було визнане за доцільне і в квітні 1919 року було ухвалено декрет «Про табори примусової праці в РСФСР».
Декрет підписав М. Калінін, голова ВЦВК.[10] Таким чином декрет відбудовував концтаборову систему в червоній російській державі та запровадив примусову працю. Закон зобов'язував кожний Губерніяльний комітет створити концтабори, а практичну організацію їх та нагляд над ними покладався на Губчека. За наказом Народнього Комісара Внутрішніх Справ, також були організовані концтабори і по окремих повітах.
Але цей декрет не відповідав усім вимогам організації концтаборів, тому в травні 1919 року схвалено новий декрет, який докладно передбачав: організацію концтаборів, управління ними, охорону, медичну та санітарну службу, права арештантів («заключонних», яких скорочено називали «з/к»), мешкання та порядок і поведінка з/к в них і т. д. Передбачено декретом і кари за втечу з концтаборів: за першу втечу термін ув'язнення збільшувався в декілька разів, а за другу революційний Трибунал засуджував на розстріл. В додаток до декрету з 17.4.1919 року Народній Комісар Внутрішніх Справ Росії ухвалив 26 вересня 1919 р. спеціяльну постанову, яка стосується колишніх поміщиків, капіталістів та осіб, що працювали на відповідальних посадах за царських часів. Скільки в ті часи організовано совєтських концтаборів — невідомо, але Росія мала 1919 року 97 губерній, а згідно з декретом — концтабір організувався в кожній губернії — отож, можемо рахувати, що в ті часи існувало більше ніж 100 концтаборів, не рахуючи старих царських та новостворених совєтських в'язниць, що їх передано до диспозиції ВЧК.
Першим концтабором для політичних в'язнів, заарештованих і засуджених ВЧК, був царський манастир на Соловецьких островах, до якого, як уже згадувалось, за царських часів запроторювалися запорозькі козаки та українські політичні діячі. Соловецький манастир (нова) червона влада в Росії зліквідувала; всі його маєтки і будівлі сконфіскувала на користь держави, а на його місці створено совєтський концтабір спеціяльного призначення. Допоміжними для Соловецьких островів стали концтабори на острові Попов на Білому морі та Вагіракша на Кемі. За короткий час на всіх островах, які знаходяться на Білому морі, організовано совєтські концтабори, а керувало ними «Управление Соловецких Лагерей Особого Назначения» (УСЛОН). Взагалі ж Соловецькі концтабори мали назву «Соловки», до яких у ті роки засилалося т. зв. «буржуїв», що уникнули розстрілу в Чека, колишніх білоґвардійців, духівництво, учасників українських визвольних змагань 1917–1921 років, українську інтеліґенцію, обвинувачену в «контрреволюції»» та «сепаратизмі», т. зв. «непманів», визначних кримінальних бандитів та рецидивістів.