Одноразово з організацією «Соловків» урухомлено всі колишні царські місця заслання в Сибірі з їхніми каторжними працями. Вже в часи 1917–1921 рр. Чека засилало до них десятки тисяч заарештованих, яких воно не вважало за потрібне на той час розстрілювати. Організовуючи советські концтабори в СССР, московсько-комуністична влада вирішила використовувати в'язнів, як дарову робочу силу, для т. зв. «опанування» віддалених районів СССР. Розрахунок був дуже простий: з розстріляного нічого не візьмеш, а живі, заслані на примусову працю, дадуть чималу користь російсько-совєтській державі. Очевидно, що розстріл, як метода знищення «лютих ворогів совєтської влади», існувала і далі. Розстрілювано тих, яких кваліфіковано як «непоправних до перевиховання».
Районами опанування даровою силою — совєтськими в'язнями — в першу чергу стали Кольський півострів, Карелія, Ухто-Печора (Комі АССР), райони р. Колими (Сибір), остр. Вайгач (Карське море), Нерчинськ, райони Іркутська, Чукотський півострів, Норильськ, півострів Таймир та інші. Вони були як старими царськими місцями заслання, так і новими совєтськими, організовані за часів існування Чека. Яка кількість в'язнів була заслана в ті часи до концтаборів, залишається таємницею Кремля, але червоний терор, заряджений самим Леніном 1917-21 рр., доходить до несамовитих розмірів і жорстокостей. За різними відомостями, лише в Криму, після захоплення його червоними військами і приєднання до РСФСР, Чека, під керівництвом Бели-Куна, розстріляло 25 000 українців та інших «нацменів». Кілька десятків тисяч українців з південних областей 1921 року заслано до концтаборів і засуджено на досмертне ув'язнення.
Ліквідуючи в Україні самостійницько-визвольницькі прояви українського народу, Чека масово винищувала провідну українську інтеліґенцію. 1921 року Чека розстріляла українського поета Грицька Чупринку, вбила з засідки композитора Леонтовича, розстріляла малярів Мурашка і Лозовського, історика Єфименкову, журналістів Зарудного, Пугача, Л. Бочковського та інших. Сотні українських інтелігентів вивезено також на «перевиховування» в концтабори, в т. зв. «Поправно-трудові табори» («Исправительно-Трудовиє Лагеря — ИТЛ»).
1922 року, коли на зміну Чека прийшло ҐПУ, московсько-совєтська влада оголосила про підступне створення за «національними принципами» Союзу Совєтських Соціалістичних Республік (СССР), а низку «республік», у тому числі й Україну, проголошено «самостійними». Згідно з московськими твердженнями, політична чистка в СССР на той час немов би вже скінчилася, совєтська влада, мовляв, зміцніла і подарувала своїм колишнім «ворогам» усі провини. Повіривши рафінованим підступам Москви, з закордону повертається частина емігрантів, яким провізорично дається можливість працювати на користь «родіни», а згодом їх арештують і засилають або розстрілюють. Повернулися тоді М. Грушевський, український генерал Ю. Тютюнник і ін., повіривши брехливим заявам російсько-комуністичної партії. Не витримавши фізичних і психічних тортур ҐПУ, Тютюнник скінчив своє життя самогубством.
Готуючись до запровадження НЕП-у (Нової Економічної Політики), ЦК ВКП(б) наказав ҐПУ «зм'якшити», очевидно провізорично, терор і дотримуватись деякої законности піід час оформлення вироків для заарештованих. Тюрми перейменовано в БУПП-ри (по-російськи ДОП-ри) — Будинки Примусової Праці, де в'язні, в більшості «битовики», тобто ті особи, які вчинили антидержавні (кримінальні, а не політичні) чи антигромадські провини, мусіли працювати та набувати виробничої кваліфікації. Деякі в'язні (без суворої ізоляції) навіть іноді діставали (по суботах до понеділка) відпустки для побачення з рідними. В БУПП-рах були організовані різні великі майстерні та цехи, які руками в'язнів продукували різноманітні вироби; в більшості в'язні працювали для військових потреб. Так, у Києві, в Лук'янівській в'язниці, 1924-28 рр. працювали величезні шевські і кравецькі майстерні, які виготовляли військові уніформи для потреб Київського військового гарнізону. В БУПП-рах існували і спеціяльні камери-ізолятори, до яких замикали «ворогів народу», що їх з відомих лише Москві причин не розстрілювано, а засуджувано до суворої ізоляції на довгі роки. Згідно з совєтськими кримінальними законами, в часи НЕП-у за найвищу міру покарання вважався розстріл або заміна його десятьма роками суворої ізоляції у в'язниці на одинці. Після закінчення НЕП-у назву «БУПП-р» скасовано, увівши знову загальну назву «тюрми». Не всі в'язні, засуджені до ізоляції, відбували свій термін покарання у в'язниці; більшість з них уже засилалась до концтаборів. Частину ж в'язнів, за особливо важливі політичні провини, яких Москві потрібно було на всякий випадок зберегти для майбутніх політично-державних судових процесів, замикалося до т. зв. політізоляторів, спеціяльно для того організованих. Так були створені політізолятори в м. Ярославль, В'ятка, відома світові царська Олександрівська Централя (в Іркутській області), в Самарканді, Архангельську та в інших місцях СССР.
За часів НЕП-у започатковано організацію величезних концтаборів у районі Архангельська та Котласу, які потім поширились на всю Архангельську область, Кольський півострів, досягли Ленінграду і з'єдналися з Ухто-Печорськими концтаборами, що закінчується на Воркуті та на острові Вайгач. Крім організації концтаборів, ГПУ розпочало й організування спеціяльної системи управління таборами, етапування та конвоювання арештантів, створення фіктивно-існуючих виробничих трестів на далекій півночі і т. д., а також реорганізацію центрального управління всієї системи советських концтаборів, так званого Центрального Управління Примусовими працями. В 1920–1922 роках було вже зорганізовано «Головноє Управлєніє Мест Заточєнія» (ГУМЗ).
Таким чином часи НЕП-у в СССР стали не лише часами «відступу» червоної російської влади в галузі зміцнення силою приватних рук економіки країни для майбутнього удержавлення політичного й економічного життя, але й часами величезної підготовки компартії до майбутніх масових репресій підсовєтського населення, до масової депортації та арештів поневолених Москвою народів, до ув'язнення в концтабори, які приспішено організувались ГПУ. Отже, червона Москва вже в ті часи плянувала примусову працю в СССР через концтабори, висилку та масове заслання пересічних людей на розбудову віддалених диких районів російської совєтської імперії. Період організації совєтських концтаборів в СССР стає характеристичним ще й тим, що російсько-комуністична партія започаткувала організацію концтаборів переважно на окраїнах диких корінних російських земель (Московщини) і лише згодом, коли Москва прибрала до своїх рук усі «самостійні» республіки, система концтаборів укрила всю територію СССР, від далекої півночі починаючи та на кордонах Туреччини й Ірану кінчаючи. Організацію концтаборів в СССР можна вважати взагалі закінченою 1928 року, коли були створені підставові підвалини їхнього існування. Очевидно, що поширення мережі концтаборів продовжувалося весь час як до другої світової війни, так і тепер, включно з часами існування колективного керівництва, але ядро концтаборів створено в 1922–1928 рр.
Для України створення ядра концтаборів позначилось тим, що в 1929–1930 роках ҐПУ без суду і слідства розстріляло до 2 000 осіб української молоді, що була членами Спілки Української Молоді (СУМ), а кілька десятків тисяч молоді заслано на різні терміни ув'язнення до новостворених московсько-советських концтаборів. У ті ж часи були засуджені та зліквідовані десятки заслужених українських діячів культури: академік Сергій Єфремов, В. Дурдуківський, Павлушков, А. Ніковський, В. Чехівський, Старицька-Черняхівська, Гребенецький, Гермайзе, Матушевський, Г. Голоскевич, Дубровський, Івченко, М. Слабченко, Т. Слабченко, В. Отаманівський. Всі вони належали до Спілки Визволення України (СВУ). 1931 року російське ҐПУ нищить Український Національний Центр, який, так само як і СВУ, ставив за ціль відокремити Україну від Росії та визволити її з червоної московської неволі; на початках 1933 року ҐПУ знищило Українську Військову Організацію (УВО). Знову десятки тисяч української інтелігенції, молоді, військовиків і пересічного населення ҐПУ заслало до концтаборів, а такі видатні культурно-політичні діячі, як Чепель, Голубович, В. Мазуренко, Лизанівський, Христюк, М. Яворський, Озерський, Коник, Максимович, Петренко, Тур, Романюк, Бадан, Шпарага, Сенчук, Никончук були знищені в застінках російського ГПУ та в'язницях. Серед тих, яким не можна було довести участи в українському визвольному русі, компартія перевела масові чистки, а вичищених виселила з України на заслання або заарештувала і спрямувала до концтаборів. Тут подано тільки декілька прізвищ українських діячів, яких розстріляла і замордувала Москва в ті часи. Взагалі ж вислано і замучено набагато більше людей в Україні, ніж про те відомо.