Розділ ІІІ
Українська мова — мова українського народу і державна мова в Україні
Українська мова є мовою найбільшого корінного етносу України і невід’ємною базовою ознакою його ідентичності протягом багатьох століть. Незважаючи на складні умови тривалих періодів бездержавності української нації та її територіальної роз’єднаності, українська мова зберегла свою самодостатність і, врешті-решт, стала важливим чинником возз’єднання українських земель і відновлення соборної незалежності України.
Українська мова — не лише засіб спілкування, а й скарбниця духовного і культурного спадку українського народу. У витворених протягом віків різноманітних формах буття української мови (старовинні усні перекази і літописи, народні пісні і думи, казки і міфи, поетичні і прозові твори тощо) зберігаються історична пам’ять і досвід нації, глибинні витоки її світоглядних і моральних цінностей, віддзеркалюються національні традиції і узвичаєння, звичаї і навички, тобто ознаки, що притаманні саме цій спільноті і тому є унікальними цеглинами будівлі національної ідентичності. Одночасно українська мова створює той мовний простір, який є природнім середовищем буття української нації. Його збереження є неодмінною умовою самого її існування і базовою матеріальною гарантією забезпечення мовних прав українців.
Суть заходів держави на підтримку української мови полягає не в її насильному нав’язуванні, а в тому, щоб надати громадянам України, які раніше були позбавлені свободи вибору, можливість вільно опанувати мову батьків і (або) свідомо вивчити мову свого громадянства з урахуванням перспектив, які відкриває її знання для самовдосконалення, самореалізації і повномасштабного здійснення конституційних прав.
Українська мова в Україні призначена виконувати різноманітні функції, зокрема забезпечити консолідацію, єдність і вільний культурний розвиток українського народу, стояти на сторожі збереження його ідентичності та здорового духовного і ментального розвитку.
Українська мова — невід’ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого, автохтонного і титульного етносу українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України, державний статус української мови означає її обов’язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших визначених законом публічних сферах публічного життя, зокрема у роботі державних і комунальних навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, засобах масової інформації.
Державність української мови є ключовим чинником консолідації українського суспільства на всій території України, формування сучасної української політичної нації, символічним уособленням української державності, гарантією збереження національної ідентичності українського етносу і державної єдності України. З огляду на це українська нація і держава мають забезпечувати відродження і захист української мови, якісну розбудову українського мовного простору.
Принципове значення для майбутнього української мови і української держави має національна мовна свідомість і мовна гідність. У їхньому формуванні чільну роль має відігравати українська інтелектуальна еліта, насамперед вище керівництво держави, яке своїм особистим прикладом і зусиллями має утверджувати престиж української мови, української нації і держави. Вільне володіння державною мовою — юридичний обов‘язок кожного громадянина України.
Висока мовна свідомість і гідність здатні протистояти іноземній мовно-культурній експансії та агресивним чужоземним впливам, масовому поширенню такого загрозливого для української мови явища як суржик, необґрунтованому вживанню іншомовних слів, коли їм є цілком повноцінні відповідники в українській мові. Якість українського мовлення вже давно викликає занепокоєння науковців і широкої громадськості. Очистити мову від негативних нашарувань, вберегти її від засмічення та деградації — одне з першочергових завдань мовної політики.
Особливе значення має якість українського мовлення в тих сферах діяльності, які пов’язані з загрозою масового тиражуванням недоброякісних мовних зразків. Мовлення штатних працівників теле- і радіостудій в ефірі має бути еталонним. Виконання нормативних вимог до якості мови має стати обов’язковою умовою отримання дозволу на право займатися освітньою, медійною чи рекламною діяльністю, а їх порушення — передумовою для позбавлення ліцензії.
Слід давати відсіч спробам культивувати в суспільстві уявлення про українську мову як ущербну й непрестижну. Насправді її пізнавальний, виражальний і комунікативний потенціал надзвичайно потужний. Український словник один з найбагатших у світі. Українська мова входить до третього десятка демографічно найпоширеніших мов світу і за цим параметром друга серед слов’янських. Значна частина її словника значно старша за майже півторатисячолітню історію її вживання в різних сферах громадського й культурного життя.
Українська мова — старописемна мова з великою історико-культурною спадщиною. Держава має піклуватися про наукове дослідження і публікацію давніх писемних пам’яток, їх популяризацію, використання їхніх елементів для збагачення ресурсу сучасної літературної мови. Залишається актуальним збереження й вивчення діалектів української мови — джерела її самобутності й життєвої сили.
Українська мова в її літературній формі набула високого рівня розвитку. Нею створено багату оригінальну літературу, перекладено найвидатніші твори світового письменства. Вона має досконало опрацьовану граматику, сформовану науково-технічну термінологію, розвинену стилістичну систему, здатну забезпечити спілкування і порозуміння в усіх сферах суспільного життя.
Підвищенню авторитету української мови має сприяти якнайшвидше практичне впровадження єдиного загальнонаціонального правопису. Однак, і після цього розвиток української мови має бути об’єктом науково обґрунтованого нормування і вдосконалення.
Державна мовна політика має бути спрямована на підтримку і збереження української мови в середовищі українських спільнот за межами України шляхом надання відповідної допомоги культурно-освітнім закладам українців в інших державах.
Розділ ІV
Мови національних меншин в Україні
У певних місцевостях України традиційно мешкають національні меншини, частина представників яких виявляє почуття етнічного самоусвідомлення та спільності і користуються мовами свого етносу.
Конституція і законодавство України гарантують вільний розвиток, використання та захист мов національних меншин. Держава сприяє розвиткові мовної самобутності всіх національних меншин. В Україні не існує перешкод для застосування згаданих мов особами, що належать до відповідних меншин, у місцях їх компактного проживання. Держава гарантує таким особам право на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства.
Закон також дозволяє використовувати у місцях, де національна меншина складає більшість, її мову поряд з державною українською мовою в роботі місцевих державних органів і громадських об’єднань, а також місцевих підприємств, установ і організацій. Разом з тим Закон накладає на всі національності України обов’язок оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, а з ними й культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин.
Серед мов національних меншин найсильніші позиції має російська мова, яка тривалий час була імперською мовою і продовжує широко використовуватися в межах всієї території України, особливо у її східній частині, в тому числі і багатьма особами, що належать до інших національних меншин. Значна частина представників національних меншин України зазнали русифікації в радянський період, про що свідчить низький відсоток осіб, які визнають рідними інші, ніж українська і російська, мови. За даними всеукраїнського соціологічного опитування 2005 року такі особи становлять 1,5 % населення України. Ще меншою є група представників національних меншин, які спілкуються в родині іншою, ніж українська чи російська, мовами — вона становить усього 0,2 % населення.