Між Ґаель і Босом (таке прізвисько він мав у Лубумбаші) не було жодного зв’язку. Пайоль заплатив Ґаель у Парижі половину з домовлених трьох тисяч, решту мала отримати після повернення. Якщо її послугами будуть задоволені, завжди можуть виплатити особливий гонорар.
Четвертий поверх. Не почувалася ні знервованою, ні пригніченою. Багряні відтінки коридору нагадали їй інтер’єр у «Крику й шепоті» Інґмара Берґмана: шведський режисер казав, що червоний — це колір «душі зсередини».
Номер 418 зайняв західний кут поверху й розташований близько до службових сходів. Жодної камери на її шляху. Біля дверей вартували двоє велетів; скидалося на те, що вони помирали з нудьги. Поява дівчини їх розважила. Охоронці безцеремонно обшукали її, довго й жадібно обмацуючи — врешті-решт, мали ж вони перевірити товар.
Один із церберів розстібнув її сумочку й дістав звідти пластиковий пакет.
— Сказали ж: ніяких презиків.
— Це гумові рукавички.
— Навіщо?
— А ти як думаєш?
Чорний реготнув. Повернув їй клатч, постукав у двері, їх відчинив особисто Мумбанза. Тримаючи в руці телефон, мовчки впустив Ґаель. Здавалося, був не в гуморі. Дівчина так само мовчки скинула пальто.
Шукала інформацію про генерала й бачила в інтернеті його фото. Тривимірна версія виявилася набагато страшнішою: щонайменше метр дев’яносто, сто двадцять чи сто тридцять кіло. Знайомий типаж — таким був її батько, — і мимоволі відчула щось подібне до поваги. Все здавалося таким спокійним: готельний номер, здоровань у темному костюмі, приглушений шурхіт тканини від кожного руху й тихе подзвякування — мабуть, ключі від цілої купи валіз, величезні туфлі з гострими носаками.
Мумбанза клацав щось у телефоні, не звертаючи на Ґаель ані найменшої уваги. На його базальтовому обличчі мерехтіло світло від екрана. Дівчина не змогла втриматися від провокації:
— Якщо вже так, можна мені подивитися фільм?
Чорний ніби згадав про неї. У такі миті Ґаель дякувала небу, що довго ненавиділа власне тіло. Крок за кроком перемогла цю хворобу й почала себе цінувати. Нині вже любила всі свої форми, кожен їх міліметр. Ні, радше, була в них упевнена, як солдат — у своїй зброї. Усвідомлювала їхню принадність, могутність, їхню жорстоку звабливість.
Гадала, що генерал почне кричати, але його обличчя скривилося в гримасі, яка, мабуть, слугувала за посмішку.
— А тобі не бракує зухвальства.
— У нас не вся зима попереду, еге ж?
Гиготіння. Ну ось, африканець зрозумів, з ким має справу. З нахабною білою хвойдою, яку треба приборкати. У нього вже слинка потекла.
— Хочеш чогось випити? — він поклав телефон до кишені.
— Шампанського.
Мумбанза кивнув на журнальний столик перед оббитою оксамитом канапою: там із відерця з льодом стирчала пляшка, вкрита іскристими росинками. Далі виднілося ліжко, величезне, мов арена.
— Я візьмуся до нього, — Ґаель зауважила рік на етикетці.[116]
Клієнт, здавалося, поцінував її манери, але в глибині його зіниць зблиснула іскорка садизму. Жорстокість, підживлювана століттями рабства, презирства, расизму. Ґаель з її м’якеньким тілом молочної барви заплатить за пиху білих. Мумбанза був не з тих, хто бореться за свій народ. Він лише хотів обернути домінування білих собі на користь. Погляд ніби промовляв: «Я відтрахаю тебе в сраку, мала, причому з палким привітом від ООН».
Вона розмотала дріт навколо корка, вдала, що їй весело.
— А твої сторожові пси озброєні?
— Звичайно.
— Їх пускають з пушками через кордон?
— Я конґолезець, кралю.
— А ти озброєний?
Мумбанза поклав руку собі на член:
— Сумніваєшся, ціпочко?
— Ні. Я маю на увазі… по-справжньому.
Зайве запитання. В очах чорного спалахнув дивний вогник.
— До чого ти хилиш, кицю?
— Мені сказали, що ти генерал.
— І що?
— Не носиш однострій? Не маєш брязкалець?
Він відгорнув полу піджака й продемонстрував шкіряну кобуру з самозарядним пістолетом.
— Тебе це збуджує? Течеш від цього?
Ґаель облизала губи.
— М-м… Обожнюю… — проворкотіла вона й вистрілила корком.
Їй подобалось опускатися до найтупішої, наймерзеннішої вульгарності. Особливо сьогодні. Щоразу думала про батька. Про зусилля цього деспота зробити з неї виховану, витончену дівчинку. Зруйнувала його надії, знищила мрії. Прагнула найгіршого, стискала зуби, впевнена у своїй помсті. Сьогодні все було навпаки: вона прийшла не знущатися з його пам’яті, а віддати йому шану. Просто збиралася помститися. Тож усі шляхи ведуть до батька…
116
На пляшках шампанських вин рік урожаю зазвичай ставлять лише у випадку, якщо він вдалий.