У вестибюлі натягнули бахили й латексні рукавички та пішли основним коридором: на кожен одвірок було хрест-навхрест приліплено захисну стрічку, люстри, лампи й інші світильники в старих, запилюжених приміщеннях ніби оточували бляклі німби. Меблі, недбала підробка стилю Людовіка XV, облущена ліпнина, потерті килими й штори. Усе це посилювало гнітюче враження від зовнішнього вигляду будинку: занепала, занедбана місцина. Не обжита, але й не забута остаточно.
— Вона далі, — мовив Тонфа, який ішов попереду.
— Ти попередив Фітуссі?
— Мусив: ти був у літаку.
— Як ти пояснив те, що ми так швидко її знайшли?
Флік посміхнувся через плече — на коротку мить розтягнув губи в нещасну посмішку людини, яка врятувала від пожежі скриньку з фотографіями, тимчасом як у вогні загинула її сім’я.
— Коли я приїхав, увімкнув її мобільний і вдав, ніби відслідкував геолокацію.
Ця брехня дасть змогу врятувати Ерванів зад — якщо ніхто не прискіпуватиметься й не домагатиметься точного хронометражу подій. Офіційна версія: Одрі, як завжди, вперта, виявила таємну адресу Ізабель Баррер і забажала самостійно поїхати туди й усе оглянути.
Ерван прийняв рішення за секунду. Відпустити ситуацію й хоча б на якийсь час зняти з себе будь-яку відповідальність: це єдиний спосіб провести розслідування за всіма правилами. Якщо скаже правду, в нього миттю заберуть справу й замість того, щоб іти слідами вбивці колеги, він муситиме зносити тривалі допити в Генеральній інспекції.
Вони зайшли до кімнати, де відбувся злочин. Стіни заставлені книжками, шкіряні крісла й маленький секретер із лакованого дерева відсунуті в куток. Дивно, але перш за все Ерванові впало в око, що ця кімната, в якій відбулася реальна насильницька смерть, нагадує знімальний павільйон. Прожектори, кабелі на підлозі, криміналісти, які метушаться зі своїми затискачами й піпетками, — усе це нагадувало атмосферу кіностудії.
Другий факт, зафіксований ним першої ж миті: хтось тут отаборився: у кутку скручений спальний мішок, просто на паркеті догнивають рештки їдла, на крісла накидано якогось сміття.
Але найжахливіша деталь картини розміщувалася у центрі композиції: тіло Одрі, на спині, в бордовій калюжі. Підняті руки зі стиснутими кулаками — поза сонного немовляти. І лише ліва нога, вигнута під немислимим кутом — стопа на рівні стегна, — свідчила про агонію.
За двадцять років убивств, трупів і садизму в усіх можливих формах нерви стають крицевими. Майор підійшов і оглянув рану біля підборіддя — від вуха до вуха. Рука вбивці не здригнулася. Холоднокровний експерт різницької справи з упевненими, вивіреними рухами.
— Знаряддя є? — запитав Ерван, і ніхто цієї миті не впізнав би його голосу.
— Ні.
Він уявив собі ніж, який міг прислужитися до такого. Без сумніву, той самий, який використали для очей. Ну ж бо, це твоя робота… Він зосередився на пошкоджених очницях і ледь не знепритомнів. Від вигляду порізаних, переораних, пошматованих повік, очних яблук і м’язів у нього стиснулося серце.
Сама лишень кількість крові давала підстави для здогадів: Одрі була на той момент ще жива — серцебиття, хай і сповільнене, вичавило те, що лишалося в артеріях, через ці діри, що зяяли на місці очей.
Але було й дещо гірше.
Один натяк на збоченця: убивця через рану витягнув язик. Мертва жінка ніби скорчила жахливу, моторошно саркастичну гримасу.
Ерван вийшов із кімнати й пошукав туалет. Двері, закапелки, глухі кути. Нарешті знайшов сортир, оббитий оксамитом, неначе будуар. Але тхнуло там каналізацією. Жовч підскочила йому аж до носоглотки й обпекла весь стравохід.
Він застромив голову під струмінь води — інтер’єр доповнювала мініатюрна раковина — й глянув на себе в дзеркало. Побачив, як там пульсує червоне відображення — уособлення провини. Ще одна пригорща крижаної води — й він себе опанував. Заборгував малій із поштарською сумкою об’єктивне розслідування фахівця високої кваліфікації. Коли він знайде цього виродка, то визнає свої помилки й візьме на себе відповідальність за злочин різника.
Повернувшись на місце вбивства, він знову став майором Морваном, керівником групи з № 36 із рекордним відсотком розкриття справ упродовж останніх трьох років. Постійно стикаючись зі світом злочинності, він звик до зла. Приречений на одні й ті самі жести, одні й ті самі слова. Мусить ловити горлорізів, хоча й не може повернути втрачене.
Ерван обвів поглядом приміщення, і його увагу знову привернули деталі побуту якихось дикунів. Загиджений і обшарпаний спальний мішок. Запліснявілі рештки їжі — чипси, шинка, камамбер… Огидне подерте ганчір’я. Урешті-решт, він погодився з Тонфа: тут жив якийсь безхатько. Сквотер, чи протеже Ізабель Баррер? Може, вона надала притулок божевільному волоцюзі-садисту? Колишньому пацієнтові? Старому приятелеві з психлікарні? Навіщо йому було селитися в бібліотеці?