Він поклав слухавку, розмірковуючи над тим, що попри численні невідповідності в історії певна логіка вже вимальовується. Усе веде до ЗПП Шарко. Ізабель Баррер лікувалася там на початку 2000-х, а далі почала працювати. Тьєрі Фарабо нібито помер там 2009 року. Четверо психів викрали звідти — чи вважали, що викрали — зразки клітин серійного вбивці. Колишній учень нґанґи — Кріпо — вештався довкола цієї місцини, аж поки сам не уявив себе своїм наставником.
Фарабо мав неабияку репутацію всередині ЗПП. Чорна діра, довкола якої оберталися всі інші планети. Злиття примітивних інстинктів і вбивчих нахилів, яке притягувало зло, ніби магніт — залізні ошурки.
Десь дуже глибоко в душі Ерван розумів цю принадність. Темний магнетизм, який керував усім цим жахіттям.
Спотикаючись об груддя, повернувся до своїх людей. Почувався так, ніби вийшов із симулятора польоту.
І все-таки відшукав якісь рештки самовладання, щоб запитати в Тонфа:
— А Хосе Фернандес? Ти з ним бачився?
— З ким?
— Із Плагом, санітаром клініки Шарко.
Флік ляснув себе по лобі з щирим скрушним виразом:
— Чорт, забув! З цією історією Одрі я…
— Знайди його. Просто зараз. Я хочу поговорити з ним завтра зранку, хоч би де він був — у тюрязі, в Бретані чи на Марсі.
Згідно з офіційними даними, Тьєрі Фарабо помер від інсульту вночі 23 листопада 2009 року. З «Білої кобилиці» прибув лікар, аби виписати свідоцтво про смерть. На світанку Хосе Фернандес із колегою перевезли тіло до крематорію в Бресті, неподалік від промислової зони Берна. Просто перед спаленням Плаг зібрав зі стегон трупа фібробласти для пересаджування кісткового мозку. Після цього Людина-цвях перетворилася на попіл.
Усе це було неправдою.
Ключовий момент справи крився в проміжку кількох годин. Потрусити Плага. Повернутися до Бретані. Допитати Ляссе. Знайти лікаря, який підписав дозвіл на поховання. Почергово відшукати дійових осіб цієї п’єси.
Схрестивши руки на грудях, Ерван бурмотів, ніби схиблений, і потирав собі плечі, аби зігрітися, коли нарешті приїхав Рібуаз із портфелем. Майор зробив крок у його напрямку і гаркнув, не вітаючись:
— Бляха, що за херня? Ми вже дві години на тебе чекаємо!
Судмедексперт не відповів. На його обличчі, подібному до морди бульдога, відбився подив.
— Не розумію, — сказав він. — Ти не в курсі щодо матері?
Диявол зі мною.
Це їй довів кожен крок після пострілів у номері 418. Спочатку адміністрація Шато Раппаз попросила клієнтів залишатися у своїх кімнатах, поки їх не покличуть до конференц-зали готелю. Працівники кількома словами пояснювали «нещасний випадок» на четвертому поверсі.
Ближче до сьомої вечора її повели на перший поверх. В атмосфері стримуваного жаху вона пішла, чергуючи сором’язливі розпитування зі звинуваченнями (зрештою, вона була клієнткою готелю й не розуміла причини цього галасу). Ґаель зосередилася на своїй ролі, щоб більше не думати про вчинений жах. Ніби опинилася в реанімації. Нічого ще не ясно, свідомість повертається, але вона тримає її на відстані.
Допит обмежився звичайними формальностями. Фліки, не більш зацікавлені за митників аеропорту, поставили традиційні запитання, навіть не підняли очей від анкети, в якій старанно щось креслили. Паспорт. Мета приїзду. Стислий опис усього, чим того дня займалася в місті й у готелі.
Дівчина, в якої Ґаель позичила паспорт, окрім схожості на неї, мала ще одну перевагу: виявилася членкинею кількох екологічних асоціацій, одна з яких, зосереджена на захисті деяких видів тварин, що вимирають у європейських лісах, базувалася у Лозанні. Ґаель сказала, що між сеансів шопінгу (вона дала адреси кожного магазину й точний час відвідування) зайшла в офіс асоціації, щоб презентувати свій проект захисту грифа-ягнятника «Не можна припиняти боротьбу!». На підтвердження цієї брехні дістала з сумочки брошурку про того хижака на межі вимирання, роздруковану напередодні. Фліки перезирнулися: таткова донечка, яка не має інших справ, окрім захисту хрін зна яких хижаків. Клацання ручки. «Дякуємо, мадемуазель».
Ґаель знахабніла до того, що попросила дозволу якомога швидше виїхати з готелю. Фліки погодилися. Розслідування було абсолютно рутинною справою. Усе вказувало на те, що замах на Трезора Мумбанзу, впливову особу з Катанґи, майбутнього кандидата на пост губернатора провінції, обернувся різаниною. З якого б це дива підозрювати якусь вертихвістку?
Диявол зі мною.
Вона встигла на швидкісний потяг о 20:45. Усе відбулося за сприятливих обставин, і вже могла б уявити себе професійною кілеркою з дивовижними перспективами. Але в потязі підвели нерви. Тепер вона плакала, ніби джерельце Петрарки, а потяг летів крізь швейцарську ніч зі швидкістю понад триста кілометрів за годину.