У 36-му всіх ще більше збивало з пантелику те, що в роботі цей добродій був рідкісним гівнюком. Авторитарний флік, адепт хитрощів і підступів, він видерся кар’єрними сходами й залишив по собі чимало трупів, як буквально, так і в переносному сенсі. Колись один із найліпших стрільців кримінальної поліції, майор менш ніж у сорок років, цей чоловік спирався як на власні досягнення, так і на зв'язки. Він пустив паростки під Міттераном, намостив собі гніздечко під Шираком, проігнорував будь-які закиди при Саркозі й вистрілив із приходом Олланда. Не домагався прихильності колег: і без того подобався людям в особистому житті.
Ерван їхав довкола Липневої колони — о третій по півночі в кварталі ще світилися останні вогні. Повернув праворуч просто за Оперою, на вулицю де Шарентон. Йому не потрібен був GPS: адже мав одну «sex friend»,[125] яка мешкала на перехресті цієї вулиці з авеню Ледрю-Роллен. Не зберіг жодного спогаду ні про той секс, ні про дружбу. Зате міг би зорієнтуватися в цьому районі з заплющеними очима — стільки часу тут витрачав, намагаючись десь припаркуватися.
Повернув праворуч, на вулицю Траверсьєр, перетнув сквер Труссо й дістався площі Аліґр. У сонному кварталі шикувалися брасери у старовинному стилі, ліхтарі, ніби з вірша Превера, м'ясні та хлібні крамнички; їхні вивіски обіцяли досхочу «органічних продуктів місцевого виробництва». Усе це здавалося не реальнішим за ярмаркові декорації. Нарешті Ерван знайшов крихітний глухий кут, де мешкав Паскаль В’яр. Майстерні художників, відреставровані ремісницькі крамниці, садочки, вишикувані «струнко».
Ерван вийшов із машини, усвідомлюючи очевидне: якщо вбивця з Лувесьєнна й справді Фарабо, в тих хлопців є його прикмети. Він зв’язався з Сандовалем, комісаром із Версаля, відповідальним за облаву, й спробував дещо пояснити. Складно: йшлося про африканського вбивцю, якого понад тридцять років тримали ув’язненим і кремували три роки тому, про його повернення до життя. Буцімто він тут никає передмістям у пошуку нових жертв. Ерван пообіцяв за кілька годин вислати оновлене фото цього нереального підозрюваного. Сандоваль поклав слухавку, так нічого й не второпавши.
Ерван відразу набрав номер Тонфу й попросив зайти до нього додому (ключ схований на паркінгу, до якого можна ввійти, набравши код). Надав підлеглому точні вказівки, де лежить підшивка зі світлиною Фарабо, зробленою двадцять років тому, але спершу стисло описав новий напрям розслідування.
— Що мені робити з фото? — доволі розгублено запитав флік.
— Зателефонуй у відділ захисту неповнолітніх та в Інститут криміналістських досліджень Національної жандармерії, в них є програми для зістарення.
— Ти віриш у ці штуки?
— Тут не йдеться про твою чи мою думку. Зроби це негайно і скинь результат на номер, який я зараз тобі надішлю есемескою.
Він роздратовано поклав слухавку. Кілька секунд намагався пригадати обличчя Людина-цвяха — один-єдиний знімок з арешту, янгольська пика, сором’язливий вигляд, відсутній, надто розфокусований погляд…
Він ніколи не намагався уявити цього чоловіка згорбленим шістдесятирічним старим у комбінезоні з Інституту Шарко.
Ерван вирішив не тупотіти на всю околицю, ніби глухий, а набрати В’ярів мобільний. Три гудки — і той підняв слухавку: непогано як на пізню годину.
— Алло?
— В’яре, це Ерван Морван. Треба терміново поговорити.
— Що сталося?
— Філіпп Юссено. Ізабель Баррер. Жан-Луї Ляссе. Тільки не кажи, що ці імена тобі не знайомі.
— Нічого не розумію. Ти бачив, котра година?
— Я перед твоїми дверима.
За хвилину флік відчинив двері; правицю тримав за спиною. Уся довіра, на яку він здатен: ствол замість рукостискання.
— Якого хріна ти тут робиш? Обдовбався, чи що?