Він їхав, розмірковуючи над щойно отриманими повідомленнями. Жодних новин про втікача. У розслідуванні теж нічого. Загадка Баррер замкнулася, ніби склеп. До речі, про склеп — він ще зателефонував братові, який планував перевезення тіла на завтра. Відразу по тому має відбутися похорон, о 16-й, на кладовищі Бреа.
Уже добрих п’ятнадцять хвилин він споглядав типовий краєвид передмістя — чергування старезних споруд і кварталів будівель із пісковику. Нарешті — вулиця де Роменвіль. Він готувався до найгіршого, але побачив будиночок, оточений доглянутим садком. Старий Вінавскі вочевидь не був клошаром, на якого завжди натякала Одрі.
Ерван збирався вийти з машини, коли отримав смс від Тонфа. Фото незнайомця з коментарем: «Леді Франкенштейн виростила в пробірці ось це. Перекидати Сандовалю?». Якусь мить він не міг второпати, про кого йдеться, аж поки згадав: Тьєрі Фарабо на сьомому десятку. Гармонійні риси інженера цілком упізнавані, але посічені часом і обвислі. Рідке волосся, примружені очі. Чого вартував такий портрет? Які саме роки врахувала програма? Поклацав клавіатурою: «Перекидай».
Наблизився до глухого паркану й подзвонив. Ні гавкоту собаки, ні волання телевізора — нікого немає вдома? Батькові Одрі мало би бути за сімдесят. Трохи запізно гарувати на заводі. Трохи зарано лягати в могилу.
Раптом хвіртка відчинилася — за нею стояв довготелесий тип із білою чуприною, зав’язаною у хвіст. Ерван очікував зустрічі зі стариганем, отупілим за десятиліття пиятики, але господар будинку швидше нагадував вікінга на піку життєвої мудрості.
Заскочений зненацька, він рефлективно показав посвідчення. Перша помилка.
— Це щодо чого?
Чоловік говорив басом, гідним арії Йоганна Себастьяна Баха під склепінням собору. На ньому був темний жакардовий светр, короткий замшевий піджак, широкі велюрові штани. Гіпі, життя якого зупинилося на Вудстоку.[130]
— Я приїхав поговорити з вами про Одрі.
— Не знаю такої.
— Про Одрі, вашу дочку.
Здоровань кілька секунд розглядав Ервана. Кліпав так швидко, що здавалося, ніби його повіки тремтять.
— Її звати Едельтруда, — зітхнув нарешті він. — Це польське ім’я.
Ерван навіть не завдав собі праці зазирнути в досьє загиблої колеги. Друга помилка.
— Мене звати Пйотром. — У рукостисканні старого відчувалася досі не розтрачена сила, привезена сюди з соляних шахт Верхньої Силезії чи доків Ґданська. — Заходьте.
Він відступив, щоби пропустити гостя, й зачинив за ним хвіртку: залізні ґрати навіть не рипнули. Під ногами — не гравій, а кольорова гума, як на тенісних кортах.
Папаскі[131] любив тишу. I чистоту: опинившись у вітальні, Ерван завагався, перш ніш сісти, такими охайними виявилися крісла й канапа. Кімната оформлена в слов’янському стилі: кольори, тканини, меблі — все нагадувало інтер’єр помешкання в робітничому містечку найкращих часів «Солідарності».[132]
— Кави?
Ерван подякував і обрав шкіряне крісло. Поляк зник на кілька секунд. На стінах — розп’яття, портрет Леха Валенси, папи Івана Павла II. Жодної світлини Одрі. Лампа з абажуром та скупе світло знадвору наповнювали кімнату червонястими відтінками іконостасу.
Ерван почувався дедалі більш незручно: не бачив способу повідомити новину цьому чоловікові, якого уявляв абсолютно інакше.
— Вона померла, чи не так?
Чоловік стояв на порозі вітальні зі срібною тацею в руках — на ній чашки, кавник і порцелянова цукорничка, все схоже на статуетки з хлібного м’якуша.
Від подиву Ерван знову встав.
— Я… — він перевів подих і здався. — Учора ввечері, під час виконання службових обов’язків.
— Яких саме обов’язків?
— Вона працювала в моїй слідчій групі в карному розшуку Парижа. Була моїм найліпшим працівником.
Гігант без жодного брязкоту поставив тацю на журнальний столик. На його чуприну падав промінь світла голова світилася сріблястим ореолом. Ерванові спало на думку, що цей чоловік — білий удівець на кшталт тих, кого раніше називали «білими емігрантами». Вигнанець, який втратив усе, але зберіг свою шляхетність.
— Ви все ж таки вип’єте кави? — тепер поляк сидів навпроти Ервана і наливав напій, не чекаючи на відповідь. — Дякую вам, що приїхали особисто оголосити мені цю новину, але не вважайте себе зобов’язаним витирати мені сльози.
132
Незалежна профспілка робітників, заснована 1980 року, що згодом трансформувалася в суспільно-політичний рух і відіграла значну роль у поваленні комуністичного режиму в Польщі.