Знову стане кістлявою, крихкою, колючою. Це потворне тіло покаже всім, ким вона була в душі: пошматованим створінням з гострими кутами. Схованкою для маленьких крихких кісток, які так і просили: «Розчавіть нас».
— Ти знаєш директора кастингу?
Ґаель підскочила: якась панянка в азійському стилі дивилася на неї з-під накладних вій.
— Ні, — насилу спромоглася на відповідь.
— А я колись давно спала з ним. Може, це стане в пригоді, а може, й ні, — короткий регіт цієї дівки нагадував відригування. — Хай там як, мені начхати. Я й інші плани маю.
Ґаель перевела погляд на свою співрозмовницю. Та мала блискуче й густе чорне волосся, певно, фарбоване. Хизувалася ним, мов нувориш, який у ресторані дістає пачки купюр. А ще вона вирізнялася надмірною засмагою, яка безпомилково вказувала на Лазуровий берег із його неробами-багатіями. Що ж до азійського коріння, то натяки на нього обмежувалися стрілками, наведеними аж до скронь.
— А чим займатимешся, якщо не допоможе?
Ґаель запитала, щоб не говорити про себе — не мала сили навіть на те, щоб змусити свою сусідку замовкнути. В її випадку це свідчило про надзвичайну кволість.
— Мистецтвом…
Ґаель не завдала собі праці слухати далі. Та дівчина вимовила це слово так, як могла б сказати: «Ковбасними виробами». Швидше за все, вона гадала, що Ле Корбюзье — це марка коньяку, що музика почалася з The Beatles і закінчилася Шакірою, що живопис — це вкладення грошей, а Пазоліні — назва італійської пасти. «Мистецтвом…»
Ґаель почувалася цілковито загубленою. Її власна кар’єра зайшла в глухий кут — насправді вона вже давно в ньому сиділа. Не мала жодних інших перспектив чи навіть сили, щоб знайти собі клієнта на годинку задля кишенькових грошей. І на додачу — жодного натяку на партнера чи хоч якусь подругу.
Вона була сама. Сама зі своїми кістками. Своїм голодом. Своїми спогадами.
— А ти?
— Що — я?
— Чим займаєшся окрім цього?
Мізки конґолезців на стелі. Останні слова Еріка Катца в тунелі. Кров Кріпо, що затікає їй у рукав, поки вона вганяє ножа йому в горло. Листя платанів, крізь яке вона летить з четвертого поверху…
— Та нічим особливим.
Коли Паскаль В’яр відчинив двері свого кабінету, на порозі чекав Ерван із пістолетом у руці.
— Прийшов запросити мене на обід?
— Впускай.
— Тобі все мало? Ти…
Ерван зацідив йому пушкою в писок і ногою зачинив двері. В’яр осів на письмовий стіл. Поки він вставав, Ерван уже обеззброїв його. Із носа в Паскаля текла кров. Цей струмочок і синець від удару чайником на щоці — просто зимовий макіяж альтерглобаліста.
— Закричиш, поворухнешся, спробуєш хоча б щось зробити — я тебе завалю.
— Ти що, хворий? Принаймні усвідомлюєш, де ми?
— У вовчій пащі, — Ерван коротко зареготав, схопив Паскаля за комір піджака та штовхнув до крісла (майже втратив контроль над собою, передав куті меду, намагаючись всадовити гівнюка за стіл). — Ти намахав мене зі своїми казками про терористів. Зараз розповіси все, що знаєш про Жана-Луї Ляссе, ЗПП Шарко, Ізабель Баррер, Філіппа Юссено. І гляди: ніяких дурниць, бо вранці я їх наївся по самі гланди.
— Твоїй кар’єрі хана, поц, — прошипів В’яр, намагаючись зупинити кров аркушем паперу, який схопив зі столу.
— Яка кар’єра? Тут хоча б свою роботу скінчити. Я тебе слухаю.
— Не розумію, про що ти торочиш.
Ерван прицілився в нього, обіруч стискаючи зброю:
— Сказав же, годі молоти дурню. Ляссе. Юссено. Баррер. Розповідаєш, як вони пов’язані, я стуляю пельку та йду собі.
— Ти реально не врубаєшся.
— Тому й прийшов.
— Ти промахнувся, чуваче. Правосуддя на моєму боці.
— Поки що я бачу перед собою лише мудака, який плете інтриги.
— Знайома історія, так?
Менше за все Ерван хотів дозволяти затягувати себе в царину особистого: легендарна ненависть між В’яром і Морваном, махінації, яких вистачає з обох боків. Загалом, Ерван не тягнув руку ні за того, ні за того.
Він обрав наживку, щоб підсікти цю щуку:
— Учора ввечері Жан-Луї Ляссе телефонував тобі під час затримання. За годину прокуратура Кемпера підписала наказ про його звільнення. Поясни мені це диво.
В’яр зітхнув. Аркуш, скручений і увіткнутий у ніздрю, затуляв йому півобличчя. Сміх та й годі. Урешті-решт він підвівся й попрямував до свого столу.
— Не туди. На канапу.
У цьому доволі просторому приміщенні був куток для нарад із круглим столом, кількома стільцями й диваном. В’яр упав поміж подушок, закинув голову на спинку. Його сорочка й светр були заляпані кров’ю.