В’яр іронічно свиснув, у такий спосіб висловлюючи своє ставлення до цієї спроби відтворення подій. Мсьє Бобо достатньо довго працював фліком, щоб знати: реальність часто банальна й не так логічно все в ній пов’язане, як у сценарії фільму.
— Тобі складно буде це довести, — підсумував він і підвівся, щоб зварганити собі ще кави.
— Не збираюся нічого доводити, хочу лише зупинити цього психа. Фарабо втік, але забув пігулки, які мають його заспокоювати. Зараз це спраглий крові шаленець, якого слід будь-що-будь знайти.
— Ти зірвав ці слова просто в мене з язика. Забудь про свої дикі казки та повертайся на землю. В будь-якому разі це не Фарабо. Фарабо мертвий і спалений, повір мені. Скільки мороки лише з тим, щоб замовчати причину смерті й закрити справу просто на очах в адміністрації лікарні й тюрми… Повертайся до роботи з фліками, які риють землю носами. Ви схопите цього чувака за допомогою пошуку свідків, блокпостів і…
Ерван збирався перебити його, коли в кишені завібрував телефон. Лоїк. Бери слухавку.
— У мами щойно стався інфаркт.
Такого він зроду не бачив. Меґґі обклали квадратними пластинками, що нагадували великі плитки білого шоколаду. Ці дивні бинти вкривали тулуб, живіт і ноги. Відкритими залишилися тільки руки й обличчя.
— Охолоджувальні подушки, — пояснив лікар. — Вони дають змогу знизити температуру тіла на кілька градусів. Ми призначили вашій матері терапевтичну гіпотермію. Зараз загальна температура тіла складає тридцять чотири градуси.
— Навіщо? — запитав Лоїк.
Вони з Ерваном прибули одночасно й застали в головах ліжка заплакану Ґаель.
— Це сповільнює біохімічні процеси в організмі, — відповів лікар, — зокрема споживання кисню. До того ж, холод захищає мозок від потенційних внутрішніх пошкоджень, які могли б призвести до ускладнень чи завадити вашій матері отямитися. Якби я мусив вдатися до порівняння, то сказав би, що ми помістили її в стан гібернації…
Ерван трохи запізно усвідомив, що перед ними не той лікар, який був напередодні. Мабуть, фахівець з реанімування.
— Нічого не розумію, — знову втрутився Лоїк. — Ви помістили її в штучну кому, тоді вивели з неї, а тепер вона сама знепритомніла, так?
— Ходімо зі мною. Поговорімо ліпше в коридорі.
Вони вийшли за медиком, залишили Ґаель, застиглу на стільці. Ерван пригадав термін, використаний психіатром із Вільжуїфа, «декомпенсація». Уже кілька тижнів сестра своєю незворушністю компенсувала травми, які мусила витримати. Тепер вона знову з головою поринала в свою хворобу: анорексію та хронічну кволість.
Вони стали в коридорі, загорнуті в паперові халати, ніби цукерки в фантики.
— Я казав вам по телефону: загальний стан вашої матері стабілізувався, і ми вирішили, що можемо реанімувати її. На жаль, невдовзі в неї на кілька секунд зупинилося серце й вона впала в постаноксичну кому.
— Це невиліковне?
Таке дурнувате запитання цього разу вихопилося в Ервана.
— Перші аналізи невтішні. Рахунок за шкалою Ґлазґо дуже низький. Зіниці не реагують на подразнення. Завтрашня електроенцефалограма покаже нам шанси на видужання.
— Вона може вичухатися, чи ні?
— Не розповідатиму вам байки: стан критичний…
Лоїк заговорив ще агресивніше:
— Як міг статися серцевий напад під вашим наглядом?
Він сказав це так, ніби вже тримав у руці телефон з набраним номером адвоката. Лікар розпачливо розвів руками.
— Проблеми з щитовидною залозою виснажили організм. Тиреотоксична криза теж не на користь… Та все ж таки, ніщо не вказувало на це ускладнення…
Ерванові кортіло сказати йому правду: Меґґі не бажала повертатися, світ без Морвана її не цікавив.
Раптом він усвідомив, що Лоїка немає поряд. Попрощався з лікарем і побіг службовими сходами, перескакуючи по чотири сходинки за раз, кулею пролетів холом.
— Лоїку! — помітив брата між машин, які зблискували на сонці. — Куди ти? Зачекай на мене!
Коли наздогнав Лоїка, той укотре вразив його своїм виглядом. Щось у ньому затверділо. Поки Ґаель танула кілограм за кілограмом, посилюючи нервову напругу, ніби трансформатор, Лоїк набував сили й упевненості. Механіка флюїдів у Морванів. Ґаель вдалася до криміналу, що ж утне молодший братик?