Софія підвелася й скинула пальто. На ній була дивна сукня, темна й пряма, ніби з губчастої тканини. Справді чудернацька, але водночас незбагненно елегантна. Настрій в Ервана змінився. Присутність цього створіння в його квартирі — це знак. Хай там що станеться, він мусить продовжити своє розслідування. Провести ніч над нотатками. Не здаватися, поки не впаде від виснаження. І, можливо, навіть кохатися з цією феєю в нічній сорочці, поки вона не піде.
— Софіє, — він заговорив примирливим тоном, — ми всі стараємося, але не наближайся до цього лайна, не треба. Поки що нічого не ясно.
Вона підійшла до нього й стала на одне коліно, щоб виявитися на рівні обличчя. Завше вдавалася до найменш очікуваних жестів, але це виходило природніше за схід сонця.
— Щось тебе палить і скоро пожере цілком, — прошепотіла вона, тицяючи пальцем йому в груди.
— Ти маєш на увазі картоплю?
Софія не відповіла на його жарт, просто поцілувала й поклала руку йому на потилицю. Ерван ледь не впав зі стільця. Поки намацував свою колу на журнальному столику, на думку спала єдина фраза:
— Думаю, Лоїк досі тебе кохає.
Ще одна надзвичайно вдала репліка.
Софія зі сміхом підвелася:
— Ти реально нічого не зрозумів.
— Чому? — він поквапливо сьорбнув з бляшанки.
— Він більше не може мене кохати. Більше не хоче бути тим, ким був, коли кохав мене. Розумієш?
Ще один ковток. Бульбашки, холод, цукор, або принаймні його замінник. Ерван невпевнено кивнув.
— Лоїк останніми днями змінився. Не знаю, чи це через смерть Старого, але…
Жінка сіла на кутик столика, щоб знову опинитися з ним лицем до лиця.
— Маю дещо розповісти тобі про Лоїка.
Нарешті він зрозумів, чому графиня прийшла. Вона обхопила його руками — не обійми коханки, просто відновлення їхньої колишньої коаліції для захисту малого — й глибоко вдихнула:
— Це сталося у Флоренції.
До Ланніона їх віз маленький літак на сорок місць, ATR 42-300, і це надавало мандрівці атмосфери інтимної вилазки. Нічого спільного з урочистою процесією, тим паче з масовим чартером.
О восьмій ранку Ґаель ще не до кінця прокинулася — навіть не була впевнена, що спала. Супутники її, навпаки, почувалися на піку бадьорості. Ерван із телефоном у руках чекав на посадку, міряючи кроками залу з таким виглядом, ніби проковтнув аварійну сигналізацію. Лоїк із директором аеропорту залагоджував останні проблеми, пов’язані з перевезенням тіла. Він, здавалося, останньої миті пригадав, що має вдягтися в чорне, та схопив дурнуватий костюмчик а-ля італійський денді, сяк-так зав’язав краватку, що нагадувала петлю на шибениці. Обидва братики були схожі на охоронців з похмілля.
Політ пройшов у тій самій атмосфері — наполовину похорон, наполовину сімейна подорож. Ґаель добре почувалася в товаристві братів: це нагадувало дитинство, коли вони зі змінним успіхом, але обов’язково її захищали.
Коли шасі літака торкнулося до посадкової смуги, вона здригнулася й зрозуміла, що спала. Ніби маленька дівчинка, взяла Ервана під руку й скуйовдила волосся Лоїкові, який сидів попереду. Саме на краю прірви найбільше цінуєш свою точку опори.
Не здавали речі в багаж, щоб не чекати на них по прильоті. Марно: зі своїм особливим вантажем аеропорт залишили таки останніми. Поки Ерван і Лоїк наглядали за транспортуванням труни до паркінгу, Ґаель вийшла покурити. Аеропорт був такий маленький, що нагадував залізничний вокзал, загублений у якійсь долині. Біля підніжжя диспетчерської вежі вона скрутила собі цигарку — придбала тютюн і папір, щоб усе було по-бретонському. На жаль, ця деталь нагадувала їй Одрі. Мусила кілька разів починати наново — так тремтіли руки.
Підпалюючи самокрутку, зрозуміла, чому їй так подобалася ця похмура подорож. Брати вирвали її з небезпечної самоти. Ліпше ховати батька на краю скелі, ніж сидіти вдома самій і нічого не їсти. Ніхто не зміг би змусити її бодай щось проковтнути, але принаймні брати були поруч і могли подбати про неї, якщо знепритомніє. Біля них вона погоджувалася здатися, як під час шпиталізації. Більше не думати, не вирішувати, не боротися. Анорексик в усьому бачить зайву вагу включно з тягарем власного життя.
Катафалк рушив з місця, обидва Дюпони[136] не забарилися. Хоч як це дивно, вони виринули в неї з-за спини. Ґаель з першого погляду зрозуміла, що брати знову погиркалися. Ерванове обличчя набуло барви швейцарського Червоного Хреста, Лоїк сполотнів, ніби підсвічений екран. Справді ефектна парочка.
— Візьміть таксі. Маю одну справу, — оголосив старший.
136
Дюпон і Дюпонн — персонажі бельгійських коміксів «Пригоди Тінтіна», недоумкуваті поліцейські, схожі між собою, мов близнюки.