Сміття не заважало насолоджуватися красою краєвиду: маленька бухта, яку обступали круглі, мов бульбашки, валуни, мінилася рожевими й бузковими відтінками, а сосни й папороть на задньому плані складалися у фриз насичено-зеленої барви.
— Мені потрібен був хімічно чистий убивця, — Ляссе заговорив гучніше, перекрикуючи гомін моря, до якого вони підійшли надто близько — без будь-якого іншого мотиву, крім смаку до крові.
— Це не відповідає профілю Фарабо.
— Ні. Його агресію живили страх і вірування. Він не відчував задоволення від самого вбивства чи нівечення тіл.
— Чому тоді ви обрали саме його?
— Бо мав його під рукою. А ще тому, що за документами він помер у 2009-му. До того ж, він усе-таки був убивцею… першої категорії, якщо можна так висловитися. Його нахили до насильства залишилися недоторканими. Агресію цієї людини ніщо не стримувало — ні мораль, ані жалощі. Дія «Фармакону» на такого індивіда могла б остаточно все пояснити.
Не дивно: здатний до найбільшого зможе зробити й менше.
— Одне маленьке уточнення: хто підписував свідоцтво про смерть Фарабо?
— Один старий місцевий лікар. Він майже не глянув на тіло. Звик до смертей у Шарко.
— Але хто згорів у крематорії Верна?
— Ніхто. Плаг сам забив труну. Одна купюра розпорядникам — та й у вогонь.
— Де ви ховали Фарабо?
— В одному закладі у Валлонії, який я добре знав. Я платив за його перебування там: жодних проблем. Коли «Фармакон» був готовий, у лютому 2012-го, я повернув його. Помістив до ізолятора й змінив персонал у тому відділенні. Лише один чоловік був уповноважений займатися ним.
— Плаг.
— Атож. Навесні я розпочав лікування. Фарабо відреагував досить добре. Проблема полягала в побічній дії. Хоча в цьому випадку доцільніше говорити про основний ефект. Його жорстокість стала… некерованою.
— Ви довели його божевілля до краю.
На обличчі Ляссе з’явився скрушний вираз — він, певно, відпрацьовував його перед дзеркалом, перш ніж повідомити родичам пацієнтів про смерть нещасних, або спонсорам — про відсутність результатів. За спиною в нього знову збиралися хмари. Небо нагадувало безкрає сіре плоскогір’я, перевернуте вершинами до звивистого чорного обрію.
— Скільки тривала ця… прелюдія?
— Я не знаю.
— Як це?
— Фарабо втік ще до кінця лікування.
Тепер усе зрозуміло: цей дурень роздражнив звіра препаратами й дав йому змогу втекти з піною сказу на губах. Як казав Морван: «Від найгіршого ніхто не застрахований».
— Фарабо ніби трохи вгамувався. Напади люті порідшали. Я помилково подумав, що в нього починається друга фаза: приборкання. Одним словом, у вересні йому вдалося вислизнути і вкрасти «Зодіак», який належить лікарні.
Ще одна помилка. Ерван не перевіряв, чи був у Шарко хоч якийсь плавзасіб, хоча інститут мав вихід до моря.
— Господи, чому ви не розповіли мені про це?
— Я… я боявся арешту. До того ж, хотів продовжувати досліди.
Страх, провина й божевілля науковця нероздільно переплелися в цьому хворому мозку. Статті 122-1 та 122-2 з усіма їхніми положеннями цілком відіграються на такому пожежникові з піроманією. Попри професійну діяльність, його, мабуть, визнають… недієздатним.
— Фарабо подався до Керверека, — вів далі лікар. — Причалив у околицях ланд і натрапив на Віссу Савірі. Перетворив першого-ліпшого зустрічного на нконді.
Коло замкнулося: історія поверталася до першого вбивства. Понівечене тіло бідолашного курсанта відкривало моторошну вервечку.
— Щось не клеїться. Де він міг узяти цвяхи, люстерка? Як зумів вийняти органи?
— Ви не зрозуміли: нґанґа повернувся. Аналоги не лише посилили його нахили до насильства, а й відточили розум. Людину-цвяха опанували її колишні страхи, й вона вдалася до своїх радикальних методів, аби захиститися. Поцупив усе необхідне на складі: інструменти, цвяхи, залізяччя.
Ерван пригадав посвяту курсантів-новачків — їх називали пацюками, — та лисів, які переслідували їх у ландах із приладами нічного бачення. Як Фарабо міг залишитися непоміченим? Де він скоїв свій злочин?
Ляссе ніби прочитав його думки:
— Гадаю, він діяв на покинутому крейсері на узбережжі…
— На «Нарвалі»?
— Не знаю його назви.
— Припустимо, він натрапив на Віссу і йому вдалося затягнути хлопця на крейсер, або ж заскочити його вже там. Навіщо людині, яка переховується, після цього ризикувати й перевозити тіло на острів Сірлінг?