Тепер він пояснював, що ревність Ґреґуара, його віра в моральні цінності «одягли» його багатше, ніж будь-яка гонитва за грішми чи владою. Померти зі сміху — священик навіть не здогадувався про всі ці двозначності. Утім, хоч як це дивовижно, він казав правду: Морван помер під час ще однієї спроби перетворити болото на золото, але він теж прожив усе життя в чистоті, «не працюючи, й не прядучи» — з любові до своїх дітей.
Лоїк почувався на диво добре. Кладовище Бреа розташувалося недалеко від церкви Нотр-Дам, оточене невисоким парканом, з-за якого виднілася маленька бухта, тісна й вогка, схожа на озеро. Дощ дозволив їм перепочити, зате знову здійнявся вітер.
Із трьох дітей Морвана він єдиний був бретонцем у душі. Здобув цю ідентичність ціною регат, морських вилазок, пиятик у барах. Усе це його світ — тріпотіння вітрил перед очима, присмак солі на вустах. Це найпрекрасніше з усього, що він будь-коли мав. Ще сьогодні, під вечір, коли він бачив, як сім’ї повертаються з прогулянки на човні або з пікніка у відкритому морі, помічав на їхніх обличчях особливе сяйво, яке дарує людям лише море.
Він також спізнав цей розкішний шлях, що веде додому, ці сріблясто-рожеві сутінки. Проблема в тому, що на той момент він уже встигав добряче накидатися й не тямив, чому саме слід завдячувати цим емоціям. Милувався усім крізь денце пляшки. У ті часи він думав, що поривається до життя, тимчасом як насправді вже спіймався в пастку.
Від роздумів його пробудило похмуре рипіння: труну опускали в могилу. Лоїк підійшов. Лаковане віко поринало в тінь: Лоїк досі нічого не усвідомлював. Він подбав про кожну деталь похорону, і хоч як це парадоксально, клопіт його тримав на певній відстані, не допускав до суті. Це якщо не враховувати неоціненної підтримки сім’ї: матері в комі, братової спецоперації…
Досі цей дерев’яний ящик був лише синонімом проблем з логістикою. Навіть сьогодні довелося шукати добровольців, щоб відвезти його на кладовище, — Має, старого мешканця Бреа з Північного острова, який наглядав за їхнім будинком, та ще кількох непоганих хлопців. Вони несли труну на плечах вузькими вуличками містечка — і, звісно, під дощем. Справді, кінець спіткає все суще.
— Чи бажаєте промовити кілька слів?
Священик звертався до Ервана — Лоїк і Ґаель уже попередили, що не казатимуть нічого. Старший похитав головою, похмурий мов грозова хмара. Усі відійшли від могили без найменшого натяку на прощання. Лоїк передбачав, що кожен кине по квітці агапантуса на труну — він дістав їх з оранжереї, — але Ерван не погодився: «Давай без пафосу». Вибухнула сварка. Як зазвичай, молодший здався. Урешті-решт, чи хотів би Морван квітів на своїй могилі? Точно ні.
З’явилися гробарі. Могилу закидали землею. Про що думали інші? Вони, певно, як і Лоїк, були в зміненому стані, відчували лише той самий мінімум: вітер, нудьгу, порожнечу. Велика вода надійде пізніше. Або ні.
Особливо уважно Лоїк придивлявся до сестри. Сьогодні вона мовби втратила своє сяйво. Сіруватий відтінок обличчя нагадував про сумні часи брудних простирадл, а очі, досі прозорі мов крига, потьмяніли. А надто зіниці, зазвичай гострі, ніби дрібні діаманти, — нині геть розмиті. Не слізьми, ні, якимсь водянистим упокоренням. Але врода на місці: риси ніби ще пронизливіші через те, що вона схудла. Неможливо вгадати, що сестра думає чи відчуває, та він і намагатися не хотів. Капкан, засипаний снігом.
Для Ервана все було значно простіше. Він не носив уніформу, але перейнявся її ідеєю. Чорне пальто, костюмчик, ніби в службовця поховального бюро. Його звичне вбрання для місць злочину. Не відчував у собі войовничого духу, та коли обставини виштовхували за межі його можливостей — наприклад, змушували висловлювати власні почуття, — заповзав у свій панцир і не вистромлював носа. Його манери й вираз обличчя пасували б до будь-якої офіційної церемонії. Такий собі меморіал загиблим, стандартний, безособовий. Утім, Лоїку ввижався інший образ: його брат, випростаний під дощем, нагадував громовідвід, що всотує блискавиці родини та заганяє їх під землю.
— Ходімо?
Лоїк стрепенувся: біля нього стояла Ґаель у шапці й каптурі. Накладаючись одне на одне, вони утворювали над її чолом подвійну діадему. Він роззирнувся навколо: гробарі пішли, пам’ятник уже поставили на місце, на цвинтарі крім них не лишилося ні лялечки. Вони все-таки здійснили цей подвиг: на похороні славетного Ґреґуара Морвана не було нікого, крім трьох дієздатних членів сім’ї. «Хай усі вони йдуть до сраки!» — сказав би Старий.