Варто було б вигравіювати цю епітафію на його могилі.
Двоє братів і сестра, які борознять архіпелаг Бреа на велосипедах, — те ще видовисько. Вони перетнули містечко до мосту Ар Прат, щоб дістатися Північного острова, далі проїхали вздовж бухти Кордері до маяка Розедо на заході. Мовчки крутили педалі, а рипіння коліс прорізувало ніч, яка насувалася. Здаля було чутно звуки прибою: роздратовано накочувалися важкі хвилі.
Після Південного острова, його середземноморської рослинності та поставлених упритул будиночків, вони опинилися в чистих ландах: гранітні блоки, вишикувані «струнко», флуоресцентні рівнини, де розвіваються лише коси папороті. Це була улюблена зона Ґаель, дика й забута людьми: там відкрите море плюється різкими вітрами й холодом, від якого так цокотять зуби, що можна прикусити язика.
Мандрівка (три кілометри, з яких чимала частина — узбережжям) зігріла їх. Коли підкотили велосипеди до родинного будинку, їх зустрів старий Має, типовий бретонець, ніби прямісінько з краєзнавчого музею, зі скорботним виглядом. Навіть він, вікопомний сторож їхньої домівки, не наважився залишитися на церемонію.
Старий розпалив для них вогонь у каміні, й це надало сільської атмосфери зовсім не сільському інтер’єрові. Ґрегуар ненавидів село й облаштував свою оселю як паризький лофт, із кухнею в американському стилі та побутовим приладдям останнього покоління. Усі були йому вдячні за таке рішення: ні запаху плісняви, ні цвілі по кутках, ні крижаних протягів чи вологої постелі. Технічних приписів Морвана тут дотримувалися строго: тепло й сухо.
Що ж до декору — тут він, навпаки, поступився бретонській простоті: перестінки з фарбованого дерева, старовинні малюнки й світлини краєвидів острова з висоти пташиного польоту, купа дрібничок, які нагадували про відкрите море й корсарів. Ґаель більше не звертала на них жодної уваги — вона виросла серед цих наївних оздоб. Вбачала в них радше щось зворушливе: вперте батькове бажання переконати всіх у своєму мореплавському корінні — як тоді, коли він керував своїм моторним човном «Boston Whaler» та вдавав із себе морського вовка.
Після гарячущого душу Ґаель всілася у вітальні, в кріслі, обличчям до полін, які тріщали в каміні, ніби кістки. Хотіла посидіти в спокої, але брати на кухні знову почали гиркатися. Чергова причина: продаж будинку. Ерван, не добираючи слів, стверджував, що треба якнайшвидше позбутися цього «лайна з блакитними віконницями», а Лоїк пояснював, що Міла й Лоренцо люблять проводити тут канікули.
— Може, ти хочеш, щоб вони ще й бретонську вивчили?
Ґаель встала й натягла дощовик: їй набридло слухати, як ці двоє півнів чубляться, щоб не давати волі скорботі. Вийшла, навіть не попередивши їх, і потрапила в морську ніч, напоєну пахощами жавелю.
Сходив повний місяць, і на небі кольору індиґо можна було розрізнити посічені контури чорних сосен. Під таким кутом Бреа нагадували японський краєвид. Вона ще не бачила, але передчувала відплив. Невеличка бухта за будинком уже розливала в повітрі запахи йоду й водоростей. Хвилі відступали, стиха посміюючись.
Ґаель перетнула сад, зашпортуючись об трали для молюсків та клітки для крабів (Старий полюбляв ще й риболовлю), піднялася на пагорб і обвела поглядом широку арену з вологого піску й розкиданих де-не-де калюж, які зблискували в світлі місяця. Лише діти любили відплив — довгоочікуваний час риболовлі на суходолі. Але вона — вона завжди цінувала його: цей краєвид із ламінаріями, викинутими на берег, і зяючими дірами заток здавався якимось оголеним, і це їй подобалося. Ґаель обожнювала цей час: море відкланяється та залишить по собі тільки запах мокрого дерева, випари сумного сексу…
Вона сіла на вершині пагорба й скрутила собі цигарку; це знову нагадало Одрі та її жахливу смерть. Наступної миті перед очима промчала кімната в швейцарському готелі, де вона завалила трьох поганців. Усе це здавалося їй абсолютно нереальним — і марним. Стільки крові на краю прірви — і що залишилося, крім порожнечі? Навіть не палала бажанням арешту чи страти Фарабо — як прагнули цього обоє братів.
Запалила цигарку й швидко занудьгувала. Завше вдавала з себе мізантропку, мало не соціопатку, але нудилася, щойно опинялася на самоті — й особливо на природі. Підвелася й для дотримання ритуалу обійшла бухту, далі пройшла вздовж сосон, що колихалися на вітрі. Найбільше дивувала тиша: море відступало, залишалося саме каміння. Ґаель пожбурила недопалок і вирішила повернутися — не лише засумувала, а й задубіла.
Коли увійшла до будинку, брати саме накривали стіл, а Має метушився на кухні. Вона прослизнула туди, щоб випити теплого чаю — завжди його заварювали в термосі. Старий бретонець влаштував у раковині справжню різанину: на дні були звалені молюски-венерки, ножі, відкриті мушлі, а він саме розбивав панцири крабів.