Цього разу Ґаель скочила зі свого крісла.
— Сядь на місце!
— Ні. З мене досить.
— Ти не хочеш знати продовження?
— Продовження ми всі вже пережили. Ти козел.
Вона втекла до своєї спальні, впала на ліжко, не вмикаючи світла. Тепер не існувало не лише майбутнього, а й минулого. Воно завжди було фальшивкою, підробкою, маніпуляцією. Ґаель недарма була дочкою таємного агента. Їхнє життя виявилося лише тривалою дезінформацією.
Вона втиснулася обличчям у подушку, неначе бажала задихнутися. Скорчена під ковдрою, усвідомила, що перейшла в режим нападу плачу, який передвіщав наступний етап: мертвий сон. Але ні: жодних схлипувань, ані найменших ознак втоми. Вона вся перетворилася на електричний розряд страждання й відчувала страшенну нудоту. Ніби лягла п’яна в дим і все навколо йде обертом. Тепер не підлога гойдалася в неї під ногами: то було її життя. Усі точки опори, і так ненадійні, перекинулися. Брат виявився не зовсім її братом. Батько перетворився на жертву. Мати — на вбивцю…
Ґаель щосили стиснула повіки, щоб відігнати загрозливе запаморочення. Глибоко в душі зяяла величезна прірва, в неї затягував сухий пісок. Безодня без жодної краплі вологи. Лише спрагле падіння, яке ніколи не закінчиться. Накривши голову простирадлом, вона ревла, ледь не зривала голосові зв’язки.
Отримала довічний термін, і помилування не буде.
Його вирвав зі сну різкий стукіт.
Якусь коротку мить Ерван не міг зрозуміти, де він, — чи навіть хто він. Потім спогади повернулися: похорон, будинок на Бреа, сімейні збори довкола каміна. Але окремі елементи залишалися розмитими, уривчастими, невпорядкованими.
Глянув на годинник: 6:40. Він спав цілу ніч без сновидінь і роздумів. Тепер докучав холод: крізь щілини у віконницях залітав легкий вітер.
Знову стукіт.
Віконниця на першому поверсі. Ерван вирішив устати — радше аби зробити собі кави, ніж іти й зачиняти відкинуту вітром стулку. Все одно більше не засне. Він сів на ліжку й потер обличчя. У ніздрях досі тримався запах диму, в горлі дерло, бо він учора забагато говорив. Чи добре він вчинив, виваливши все це на інших?
Схопив з тумбочки телефон і ввімкнув на ньому ліхтарик. Пошукав свої тімберленди та взувся, не зав’язуючи шнурків, із телефоном у зубах. У коридорі помітив, що надворі тихо. Ні вітру, ні дощу, така собі порожнеча, нетипова для Бретані, ніби червоні береги самі по собі вгамувалися, щоб дати людям перепочити.
Але віконниця й далі грюкала. Його охопив незбагненний страх, який водночас піднявся до голови й зв’язав у вузол нутрощі. Ерван спустився сходами. У пітьмі на обшитих деревом і побілених стінах виднілися примарні марини та фотографії.
Знову той стукіт. Різкий, ніби постріл. Вітальня, чи кухня? Ні: з того боку все зачинено. Ерван помітив, що вхідні двері зліва прочинені. Стало страшно. Він сам замкнув їх, перш ніж іти спати. Лоїк? Подумав про братове безсоння й проблеми із «зав’язкою».
Ерван став на порозі: все чисто. Неквапно насолодився краєвидом. Надворі було світліше, ніж у будинку. Ланди під місяцем, жовтим, ніби кружальце лимона, випромінювали фосфорне сяйво. Ніч усе впорядкувала, змела геть дощ і хмари, відкрила порцелянове небо кольору індиґо, поцятковане мільйонами зірок. Трохи далі, над скелями, які в цьому світлі нагадували брили білого мармуру, розкинулося гладеньке, лаковане й ніби потріскане по всій поверхні море.
Ерван замкнув двері, уже зледенілий, і повернувся в кухню. Не встиг увімкнути світло, як знову почувся стукіт. Fuck. Він повернувся назад і помітив, що двері до спальні сестри відчинені. Утекла на світанку?
— Ґаель? — покликав він півголосом.
Ліхтарик на телефоні досі був увімкнений, але скерований донизу.
— Ґаель?
У її кімнаті Ерван побачив синій квадрат відчиненого вікна. Повільно перевів промінь світла вгору: у ліжку нікого не було. Машинально посвітив навколо і…
Ерван завмер. Серце зупинилося. Кров застигла в жилах. Навіть мозок відмовлявся працювати. Його заклинило на одній думці.
Ґаель була мертва.
Йому вистачило одного погляду на її тіло на підлозі біля ліжка. Після двадцяти років роботи він був із трупами на «ти», жодного сумніву не лишалося. Змусив себе скерувати світло на тіло. Ґаель лежала під кутом до ліжка, головою до дверей ванної. Поза як у Одрі в Лувесьєнні — підняті руки, зігнуті лікті, — але все було покручене, ніби зиґзаґом блискавки.
Їй перерізали горло. Чіткий удар ножа в шию, одна чи кілька сонних артерій проколоті — й серце вилило з його сестри на кахлі все життя. Калюжа, в якій вона плавала, ніби розлита туш, окреслила її ореолом смерті.