Ерван розвернувся навколо власної осі, але, хоч як це дивно, не впав. Він хотів дістатися до укриття, але міг тільки стояти й хитатися. Хто саме стріляв? Звідки? Він подумав про Ґорса і його снайперські таланти. Ні, не Ґорс: кодекс честі не дозволив би йому пристрелити Ервана мов зайця.
Він сперся на колючий дріт: груди стискала задуха й роздирав біль.
Друга куля.
Його відкинуло назад, і він упав на спину. Постріл вібрував у наповненому сонцем повітрі. Лоїк мусив почути його. І що? Усе, що він може зробити, — це попередити Ґорса по рації та чекати у сховку. За скільки часу ті хлопці доберуться сюди? Дві хвилини? Три? П’ять? Десять? Точно достатньо, щоб умерти.
Ерван згрупувався й навкарачки поповз далі. Схопившись за стовп, оглянув узлісся — Фарабо ховався за кілька метрів, він був упевнений. Так і не подивився на рану. Радше намагався пригадати, чи його жилет захищає від куль. Нарешті підніс руку до тулуба. Складки тканини липкі й теплі: кров.
Шелест листя змусив його підняти погляд. Метрів за десять праворуч вигулькнув Тьєрі Фарабо. Його рука була зігнута, лікоть — по-ковбойському відведений назад. Він стріляв, ховаючись у лісі, й точність стрільби свідчила про чималий досвід володіння вогнепальною зброєю — залишки славетного минулого заїрського мисливця.
Ерван рефлективно втягнув голову й побачив, як Фарабо прослизає під колючим дротом. Якоїсь миті промайнула думка про реслера, який піднімається на ринг. Бій століття.
Ерван перекинувся на правий бік, притиснув руку до живота, спостерігаючи, як поволі наближається супротивник. Його пика анітрохи не нагадувала портрета, отриманого завдяки маніпуляціям із програмою зістарення. Він носив окуляри, схожі на спортивні. Праве око, непомірно збільшене, здавалося, от-от вискочить із орбіти. Ліве, навпаки, напівзаплющене, неначе втиснуте всередину ударами кулаків. Обличчя ніби позбавлене плоті, зі шпичастим рельєфом — загострені вилиці, запалі щоки, щелепи, випнуті з-під шкіри. Найгіршим був оскал, через який з-під губів виступали жовтаві зуби.
Ще одна куля.
Цього разу чаклун вистрілив з прямої руки.
Ерван підскочив, голова, теліпаючись, відкинулася назад, у вогку траву. Смерть на лузі[146]… Щойно плечі торкнулися землі, можна було починати відлік. Один, два, три… Втонути в безмірі небес, а тоді згаснути. Чотири, п’ять, шість… Скільки куль залишилося в цього виродка? Сім, вісім, дев’ять… Фарабо з’явився в полі зору Ервана і затулив сонце, цілячись просто йому в обличчя.
Скільки куль у тебе лишилося, мудак?
Фарабо ще раз натиснув на гачок. У відповідь лише клацнуло — заклинило зброю або спорожнів магазин. Він на мить ошелешено втупився у свій пістолет, пожбурив його геть, схопив Ервана за комір і потягнув до огорожі. Кинув його на колючий дріт, переступив і, крекчучи, почав витягати з найближчого кілка верхню дротину. Розгублений Ерван відзначив його силу: Бабадук[147] був схожий на зачуханого безхатька, але вітамінки доброго доктора Ляссе надали йому надприродної моці.
Одним махом Фарабо обкрутив дріт, усіяний металевими шпичаками, довкола Ерванової шиї, вперся коліном у поранені груди й щосили потягнув на себе. Ерван уже не відчував нічого, крім жахливого болю, який пронизав його з голови до п’ят.
Фарабо потягнув сильніше, вчепившись у дріт обома руками. Ерван задихався, ніби рибина в агонії: кров більше не піднімалася до мозку, а виливалася на рівні горла. Він навіть не побачить, як перед очима пролітає життя. Мусив задовольнитися цією мерзенною пикою, навислою над ним.
Колючки дедалі глибше впиналися в шкіру. Ерван більше не міг поворухнути й пальцем. Його до кісток пронизував смертельний холод. Серцебиття сповільнювалося. На поверхні свідомості зринали формулювання, ніби бульки на поверхні лави: «Лезо пройшло крізь гортань на рівні голосової щілини», «Вістря проштрикнуло стравохід і зовнішні яремні вени», «Рана розташована між грудинно-ключично-соскоподібними м’язами»… Звіт про його ж розтин…
А тоді раптом убивці щось розтрощило й знесло в синє небо півобличчя. Плоть, кістки та очі розлетілися в ранковому світлі. Дріт перестав давити. Ерван притиснув підборіддя до грудей. Останнім зусиллям підняв очі й дуже чітко побачив, як на тлі стіни сосен вдалині біжить Лоїк. Ще чіткіше: пістолет у його руці. Той, якого солдати насправді не знайшли і який Лоїк потай узяв із собою, щоб завалити вбивцю сестри.
Ерван силкувався не дихати, щоб заощадити останні краплі крові. Нелегко. Його мозок знову завойовували безглузді слова: «відстань стрільби», «траєкторія кулі», «втрати енергії», «сила вітру» та ще чимало інших балістичних термінів, що їхнє значення він забув. Ціла купа параметрів, через які куля, випущена з такої дистанції, летіла у випадковому напрямку.