Не для Лоїка.
З дивовижною віртуозністю він зміг влучити в ціль з більш ніж двохсот метрів — і не ледь зачепив: те, що він просто розніс убивці череп, означало: максимальна енергія кулі збереглася, траєкторія — не порушена. Лоїк уклав угоду зі свинцем і вогнем.
Просто перед тим, як знепритомніти, Ерван почув ревіння над головою. Він спробував поворухнутися, та не дозволило кольє з колючого дроту, а повіки стали заважкими. І попри те, що серце його відбивало останні удари, щораз повільніше, глухіше, він упізнав «Super Puma».
Їх знайшли. Вони перемогли. Його врятують. Коротко здригнувшись, Ерван розплющив очі й примружився проти сонця. Йому знадобилася ще секунда, щоб зрозуміти, що він бачить у білому спалаху: в траві, яку пригинав вітер від лопатей, Лоїк, впираючись коліньми в тіло Фарабо і горлаючи ім’я Ґаель, шматував те, що залишилося від його обличчя.
На похороні Ґаель був тільки Лоїк. А вона лежала сама у склепі на Монпарнасі.
Лоїк не попередив нікого, крім Софії, яка запропонувала піти з ним. Він відмовився. Це поховання завершувало хресний шлях, яким він ішов на самоті впродовж чотирьох днів, спершу в Бресті, в морзі «Білої кобилиці», тоді в холодильній камері паризького поховального бюро: того самого, де вкладали в труну його батька. Після розтину привіз із Парижа найліпшого танатопрактика, щоб той відтворив вроду Ґаель (довелося повоювати з Клемантом, брестським судмедекспертом, щоб їй не поголили голову). Тоді він сам одягнув її в кімнатці, холодній, ніби капличка, тільки без запаху ладану, а далі взявся до перевезення тіла літаком. Зворотний шлях до того, що він організував для батькової труни, за винятком хіба що кількох деталей.
Після сутички з Фарабо Лоїк став ніби сновидою, ув’язненим у своєму жахітті. Зосередившись на меті — забезпечити тихий, бездоганний похорон сестри, — він жодного разу не подумав ні про що інше, відкидаючи будь-які думки, що не стосувалися цих операцій. Дати волю своїй свідомості означало підірвати її. Ось так він плив, удень і вночі, зі спущеними вітрилами, приглушеним двигуном, у страху перед буревієм відчаю та божевілля, який його переслідував.
Якимось дивом Ерван вижив. Вертоліт переніс його просто до «Білої кобилиці» — на той час він уже був у комі. «Тим ліпше», — сказали лікарі. Щоб пережити втручання, якого вимагав його стан, краще було взагалі нічого не усвідомлювати. Ерван піймав три кулі. Перша влучила під ліву ключицю, пройшла крізь тканини, зрикошетила об лопатку та вийшла з іншого боку. Це поранення, хоч і найближче до серця, було найменш серйозним. Друга куля потрапила в живіт, відхилилася від траєкторії, вдарившись об друге ребро, і застрягла в шлунку. На її вилучення пішло понад дві години. Третє влучання — у праву пахвину: розірвані м’язи й тканини, але не зачеплений жоден орган.
У першу чергу слід було зупинити внутрішню кровотечу й зашити горло. Колючий дріт порвав трахею, гортань, зачепив стравохід. Лікарі наклали шви на ці рани та взялися до голосових зв’язок, щито-черпкуватих м’язів і вестибулярних складок. Ще кілька годин — але хірурги, двоє з яких приїхали з Валь-де-Ґрас, все-таки не були налаштовані оптимістично.
Ще добу довелося почекати, аби впевнитися, що загроза життю минула, але важких наслідків, казали лікарі, уникнути неможливо: постраждала печінка, а ступінь імовірності того, що Ерван зможе говорити, залишався невисоким. Лоїк прийняв цю останню новину фаталістично: головне, щоби брат залишився на борту. Хай там як, отупіло заспокоював він себе, Ерван ніколи не був балакуном.
Лоїк найняв номер у брестському готелі, але й носа туди не поткнув. Окопався в лікарні й у ті години, коли не сидів біля братового ліжка, стовбичив на два поверхи нижче, біля тіла сестри. Не відриваючись споглядав її непорушними очима. Інколи стиха розмовляв із нею або наспівував куплети зі старої пісні Кета Стівенза:
Лоїк стрепенувся. Священик завершував службу. Навіщо священик? Він не мав сили відмовитися від класичної версії. Утім, коли святий отець попросив його описати особистість сестри, відповів: «У ній не було нічого особливого. Головне — якомога коротше».
148
Моя леді Д’Арбанвіль Сьогодні ти заледеніла Вуста твої ніби зима Шкіра твоя стала білою
Пісня була написана на смерть моделі й акторки Патті Д’Арбанвіль.