Дитинство Кетци поряд з мудрецем Тепеком та ліпшими друзями, Ішоєю та Уатекі, було лише проблиском щастя між трагедією, яка позначила перші дні його існування, і миттю, коли йому довелося покинути домівку. Вступ до школи Кальмекак став для Кетци незаслуженою карою.
8
Білий, червоний, чорний
Тепек прагнув уникнути помилок, яких припустився, виховуючи своїх синів. Обох він відправив учитися у школу Тельпочкаллі — для дітей, які не належали до вищої знаті. Там хлопчики отримували сувору освіту, військову та релігійну, але школа не випускала майбутніх генералів та священнослужителів, а лише простих солдат, якими поповнювали лави війська. Тепек не бажав, щоб його сини стали військовими чи жерцями, але натомість здобувся лише того, що вони потрапили у лави тих, у кого поцілило найбільше ворожих стріл. Старий з гіркотою звинувачував себе за таку нерозважливість. Тому, щоб уникнути такої долі для Кетци, він відправив хлопця навчатися в Кальмекак, школу для шляхетних дітей, для піпільтин. Ця школа виховувала для імперії майбутніх правителів, воєначальників та жерців.
Тож коли Кетці виповнилося п’ятнадцять, йому довелося залишити рідну домівку й відбути вчитися у школу Кальмекак. По-перше, юнакові важко було розлучитися з Тепеком, а по-друге, він не міг збагнути, чому йому не можна піти у Тельпочкаллі разом зі своїми друзями. Уатекі, який став йому майже за брата, й решта хлоп’ят, які зростали разом з ним, усі належали до масеуате — дітей рабів, а тому мусили навчатися у Тельпочкаллі. Хоч як благав Кетца батька, той залишався непохитним. Рішення було прийняте: Тепек волів, щоб його син отримав гідну військову освіту і його не спіткала доля двох старших братів. А от дівчатам не годилося мати іншої освіти, окрім домашньої, хіба що в них виявляли хист до співу, й тоді їх записували до куїкаллі — Будинку музик. Одна лишень думка про те, що вони з Ішоєю не бачитимуться, була для Кетци нестерпною.
Тепек, як годиться за давнім звичаєм, провів Кетцу першого дня до школи Кальмекак. Зодягшись в обрядовий одяг, батько та син пливли на каное до Головного храму. Це було величне видовище: плавучі палаци були вкриті білими квітами, такими ж білими, як сніг на вершинах гір навколо озера, як вбрання на старому: обрядовий плащ, намисто зі срібла з білим золотом, головний убір з лебединого пір’я, що вкривав голову й спину Тепекові. Й що далі відпливали вони каналом, то глибше, ніби весло у воду, поринало у смуток серце Кетци. У Тепековій душі смуток змішувався з гордістю: старий журився, усвідомлюючи, що тепер довго не побачить сина, утім, дивлячись на змужнілого юнака, якого підготовили до обряду ініціації, він не міг ним не милуватися. Тепек, опускаючи погляд від нової білої синової сорочки на сандалі з оленячої шкіри, на убір з білого пір’я, згадував, як тринадцять років тому, у цьому ж таки каное, віз дитину на божій дорозі, щоб добути їй ліків і зберегти життя. Тепек веслував, милуючись сином мовчки, казав собі, що його місію у цьому світі виконано.
Нарешті вони дісталися святилища. А коли батько та син вийшли з каное на площу, перед їхніми очима постало дивовижне видовище: тисячі юнаків стояли біля підніжжя величної піраміди, ущерть залюднюючи площу, — і всі з ніг до голови вдягнені в біле. Зазвучали сурми й забили барабани: зараз ця площа нічим не нагадувала місце для жертвоприношення. Наскільки інакшими видаються зараз сини Теночтитлана: вони ладнаються до обряду посвяти у життя й у знання, а не гуртуються у жадаючий крові натовп, який б’ється за шмат людської плоті, щоб зжерти його, наче дикий звір, — так міркував зараз Тепек. Здавалось, що це геть інша площа. Здавалось, ніби це геть інший народ. Нарешті настав час, коли Тепек та Кетца мусили розлучитись; обійми їхні були довгими та міцними, але обидва втримали сльози. Кетца, рвучко розвернувшись, попростував туди, де гуртувались його майбутні товариші, так і не наважившись озирнутися. Немов на засніжену рівнину впала чергова сніжинка — так Кетца змішався з юрбою учнів.
Майбутніх учнів наставляли жерці. Вони давали чіткі настанови, щоб хід обряду ніяк не було порушено. Хлопців шикували за зростом: найвищі мали першими йти центральними сходами на верхівку піраміди. Черга до Кетци дійшла наприкінці. І ось, якоїсь миті вся величезна піраміда зробилася білою, вкрившись вбраннями тисяч молодиків, які крокували крок у крок один за одним. Людей, які зібралися на площі, вразило таке видовище. Іноземець, безсумнівно, через таке видовище сповнився б страху: отаке це було місто — потужне, чудове, з народом, якого годі було перевершити ані в кількості, ані в дисципліні. Потім жерці, на воєнний манер вишикувавши юнаків, відвели їх у святилище на самісінькій верхівці піраміди. Кетца, зніяковівши й засоромившись, крокував слідом за одним з розпорядників церемонії. Саме цієї миті він уповні усвідомив, що зі своїми близькими побачиться тепер уже дуже нескоро.