Якщо ззовні храму все було білим-білим, то всередині обернулося на червоне й чорне, тінь та напівморок. Поволі, коли очі юнаків призвичаювалися до темряви, вони почали зауважувати висічені з каменю жаскі боввани демонів, які боронили святилище, вишкіривши повні зубів пащі. Серце у Кетци калатало швидко й стривожено; вдивляючись в обличчя своїх найближчих товаришів, він зауважив такий самий страх. Жерці вигукнули наказ зняти одяг. Коли хлопці роздягнулися, їхні обличчя та тіла змастили чорною фарбою. Жерці були безжальними: ляскали по голих тілах чорними долонями, хапаючи за потилиці, занурювали у чани з матовою в’язкою рідиною, допоки бідолахи не починали задихатися. А тих, кому спадало на думку опиратися чи нарікати, били у сонячне сплетіння чи у пах, щоб змусити нахилитися. Хлопці, що заблукали у темряві, наскакували один на одного, намагаючись іти далі. Вони могли упізнати своїх лише за блиском очей та білими зубами, а ще за жалісними схлипуваннями від болю та переляку. Все навколо зробилося похмурим, зловісним: здавалося, ніби то хода примар. Поволі учні віддавалися на волю старших, і тоді, після усіх знущань, один із жерців гладив кожного з них по голові й вішав на шию намисто з коштовних камінців. Здавалося, ніби муки минулися, однак інший жрець, схопивши зненацька, закидав їм руки за шию, а помічник різко проколював мочку вуха шипом, юнаки лякалися ще більше, бачачи, як кров з ран струменить по бовванах демонів. «Якби хоч Уатекі йшов поруч зі мною, — міркував Кетца, — разом ми б стали хоробрішими!» Але навколо всі були чужинці: не лише жерці, розпорядники та їхні помічники, а й навіть брати по знущанню. І ось Кетца, голий, обмазаний чорною фарбою, жалюгідний і самотній між такими самими, як і він, сунеться уперед, не відаючи, що ще чекає його попереду. Найпевніше, від школи Кальмекак і надалі не варто чекати нічого доброго: хлопчиків групами заводили до наступної кімнати, в одвірку стояв ще один жрець, який невблаганно провіщав кожному, хто заходив:
— Забудь, що ти виріс у достатку й щасті.
Сонце вже сіло, й хлопці мали зібратися на великому загородженому дворищі — чорні від фарби, тремтячи від холоду, зобов’язані мовчати. Варто було комусь із жерців почути хоч найменше шепотіння, провинного він ураз виводив з юрби й до нестями бив жезлом з агави. Багацько дітей, виснажившись, опускалися навколішки. Коли Кетца вже був ладен сам упасти навколішки, він зауважив, що на вимощений дошками поміст сходить верховний жрець — він мав намір виголосити промову. Дотримавши тривалої паузи, щоб не змарнувати жодного слова, священнослужитель заговорив:
Ти був народжений із черева своєї вельмишановної матері завдяки сімені твого батька. Але тепер тобі доведеться забути, що маєш родину. Ти мусиш шанувати своїх учителів і коритися їм, як справжнім своїм батькам. Вони мають цілковите право карати тебе, адже саме вони розплющать твої очі й відкоркують вуха, щоб ти навчився бачити й чути. Сьогодні ти розлучився зі своєю ріднею, й серце твоє журиться. Але ми маємо привести тебе до храму, у який віддали тебе, коли ти був ще немовлям і мати живила тебе своїм молоком. Вона берегла твій сон, коли ти спав, і мила тебе, коли ти забруднювався; заради тебе терпіла вона біль, утому й безсоння. Тепер ти чоловік, настав час вирушати у Кальмекак, місце плачу й болю, де ти віднайдеш свою долю. Слухай якнайуважніше: дарма шукати тут того, що ти мав удома. Твоя нова домівка й твоя нова родина — тут, у храмі володаря Кетцалькоатля. Запам’ятай, що колись ти був щасливою дитиною, бо тут твій дух та тіло загартуються болем та жертовністю.
Ці слова порівняно з лагідними уеуетлатоллі, які читав йому Тепек, лунали, немов передвістя жахіть, які чекали на Кетцу в школі. Та все ж було ще дещо, від чого серце Кетци мало не спинилось. Цей чоловік, верховний жрець, був Тапацоллі, той самий чоловік, котрий одного разу, коли Кетца був ще дитиною, мало не встромив йому в груди кинджал, щоб принести жертву богам.
Кетца міг би заприсягтися, що, промовляючи ці слова, священик встромив погляд просто йому в вічі, ніби правлячи з нього давній борг.