— Пітцауаякатль, — глузливо кинув він Кетці, коли той у полі зводив нікому не потрібний частокіл.
У такому прізвиську не було прямої образи, чи радше сказати, не кожного воно могло зачепити за живе, але для Кетци воно було як сіль на роз’ятрену рану самолюбства. Його прозвали «кирпатим», і це дійсно кидалося у вічі. Але хлопчик сам ставився до такої своєї особливості як до вади, як до свого чоловічого недоліку. Кетца спробував удати, що йому байдуже, й продовжив працювати, звісно, саме так він й учинив, але прихована лють здійнялася звідкілясь із середини черева й вдарила в обличчя, зафарбувавши щоки парубка червоним і змусивши губи збліднути. Ечеці, «холодному вітрові», цього було достатньо. Він уже виявив щілину, у яку можна пролізти й накапостити.
Раптом, коли вже добра половина цього суворого й тривалого року минула, стався несподіваний випадок. На свою біду й зовсім попри власну волю, Кетце обернувся на вожака тих, хто з різних причин не плазував перед Ечекою. Просто через те; що єдиний незаперечний лідер у їхньому гурті обернув Кетцу на свого ворога, решта побачили у юнакові вожака, який згуртовує всіх тих, хто страждав від глузувань чи просто від байдужості Ечеки.
Первісного приводу ніхто згадати не міг, то було щось неістотне, але звичайна сварка переросла у справжню бійню, у якій слідом за кулаками взялися за палиці та каміння. Гурт точно розділився на два табори, з двома вожаками. Якби вчасно не втрутився один із жерців, справа могла б добутися до серйозного каліцтва.
— Ви мусите соромитись! — репетував він, не припиняючи стукати палицею по землі. — Це не спосіб для вирішення суперечностей, — вів він далі вже спокійніше, крокуючи у бік учнів, які важко дихали й погано тямили, охоплені жагою воювати. — Якщо ви дійсно жадаєте справжнього чоловічого бою, тоді бийтеся як годиться. — Жрець попростував до дверей, доказуючи: — Але не зараз: битва відбудеться наприкінці року. Матимете мечі. Справжні, з обсидіановим лезом. А тепер — усім спати!
На цю звістку всі чекали й водночас боялися. У школі Кальмекак було дві головні події: битва на початку — перший крок молодших учнів в опануванні мистецтва бою — і остання битва — яка підсумовувала навчання.
Щоб розвіяти будь-які сумніви, жрець повідомив, уже стоячи на порозі:
— Битися будете на смерть.
Цієї ночі ніхто не стулив повік.
10
Земля чапель
Ця сутичка відбулася на десятому місяці навчального року, решта два обернулися на невтішне чекання: протягом цього часу Кетца, так само мимохіть, посилив своє право на лідерство. Він усвідомлював, що година битви — наразі ще віддалена — невпинно наближається. Усі знали, що обсидіановим мечем можна відітнути голову й що в Ечеки, якщо доведеться вбивати, рука не затремтить. Але найбільше непокоїло те, що ніхто до пуття не знав, як проводять такі бої, скільки чоловік беруть участь, кого обиратимуть для битви й за якими правилами вона відбуватиметься. Жрець мовив «смерть».
Партія, у якій головував Кетца, складалася зовсім не з малодушних парубків, та й чисельністю їх було не менше, однак річ була в тім, що його прибічників ніяк не можна було назвати атлетичними, більшість була середнього зросту, для багатьох фізичні вправи обертались на важку працю, що засвідчували їхні тендітні чи, навпаки, огрядні тіла.
Але був і приємний виняток: найкремезніший парубок з їхнього гурту пристав на бік Кетци. Це був величезний воїн з шиєю, як у бика, й торсом, як у кам’яного ідола. Але звався він Ситлі Маматлі. Таке ім’я не надто сприяло залякуванню супротивників, оскільки означало «полохлива зайчиха». Утім, здавалось, що Ситлі Маматлі глибоко шанує власне ймення, бо він був сором’язливий, як дитина, й зовсім нездатний на рукоприкладство. У відповідь на будь-яку провокацію з боку ворожого табору він заходився дитячим плачем. Він був ніби у полоні якоїсь невиразної журби, та й узагалі не ловив бога за бороду: кумекав трохи уповільнено й говорив затинаючись. Але для Кетци Полохлива Зайчиха був не лише стратегічним елементом, з часом він почав відчувати до нього братерську ніжність, наче ця величезна гора була його молодшим братом, якого він ніколи не мав. Отаке він мав маленьке військо.
Якщо Кетці таки вдавалося відволіктися думками від прийдешньої битви, то лише тому, що цього місяця життя наче розверталося іншим боком. Тепер, коли наближався кінець року, до їхнього убогого сніданку після купання почали додавати фрукти та овочі. Усі першачки помітно збавили вагу, й такий додаток до їжі значно додав їм енергії та жвавості духу. Прогулянка кропив’яним полем скоротилася вдвічі, а решта ранку тепер була присвячена навчанню. Якщо у перший рік головне завдання у Кальмекаці було укріпити тіла хлопчаків та загартувати їхні серця, то на другому — треба було вивчати історію, осягати премудрощі календаря та таїнства релігії. А тому протягом останнього місяця першого року навчання — почасти задля перепочинку, почасти для підготовки до наступного етапу — учнів знайомили з майбутніми наставниками, які, забігаючи наперед, коротко розповідали про свій предмет. Учні сиділи на долівці у залі неподалік Головного храму, а перед ними стояв Поллекатль, старий жрець, стриманий і неквапливий у розмові. У руках він тримав товстий тлахтоаматль — книгу з історії, усю помережану піктограмами. Жрець читав з книги уривок, а потому коментував прочитане.