Історія народу мешиків розпочиналася з великої таємниці. Радше за все ця первісна таємниця скеровувала всі їхні наступні дії. Жодна книга не мала відповіді на це запитання, й здавалося, що навіть боги мешиків відмовлялися давати відповідь. Мешики, на відміну від решти сусідніх народів, не знали ані свого походження, ані спорідненості з іншими народами. Це відчуття первісного сирітства знайшло відображення у їхніх піснях та поезії. Войовничий дух мешиків, їхня пристрасть до завоювань, пристрасть стати володарями майбуття — усе це пояснювалося неспроможністю володарювати над минулим. Мешики вважали, що здатні передбачати майбутнє за календарем, передбачати події і заздалегідь готуватися до їхніх наслідків, але не було такого оракула, який би відкрив їм таємницю їхнього походження.
Тримаючи важку книгу обіруч, Поллекатль, найстарший із жерців, питав учнів, чи знають вони, з якого місця походять мешики. У відповідь пролунав ніяковий багатоголосий шепіт:
— Ацтлан.
— Пречудово, — сказав жрець і поставив інше запитання: — А чи хтось знає, де розташований Атцлан?
Тепер у відповідь усі лише мовчали.
Мешики походили з цієї далекої та загадкової землі. Така назва, можливо, означала «країна чапель», чи «край білизни», чи «рідне місце». Колись у давнину — теж ніхто не знає, з якої причини, — люди мусили покинути це місто. Під проводом жерця на ім’я Теноч мешики розпочали свій вихід — спочатку на човнах, перетинаючи воду, потім сушею, лишаючи за спинами долини, річки й гори. Тож, довіривши свою долю Уїцилопочтлі, просуваючись уперед, не маючи певного плану, вони дістались озера Тешкоко. Цей народ, новий в очах давніших поселенців Долини, ці заблудлі пілігрими, що не знали власного шляху й не пам’ятали своїх витоків, виявилися останнім плем’ям, яке прийшло з півночі і дісталося Анауака.
Не відводячи очей від піктограм і виразно розмахуючи руками, старий жрець епічно й часом драматично наспівував слова. Він оповідав юнакам, як їхні приречені на відчай, злидні та непевність пращури завжди лишалися вірні Теночеві — хоча скидалося, що цей вождь приносить їм лише страждання.
Певна річ, коли мешики прибули у Долину, тамтешні мешканці зустріли їх негостинно. Але на зневагу мешики відповідали смиренням, шануючи закон народів, які прийшли у Долину раніше за них, пристосовуючись до їхніх обрядів і наводячи мости дружби. Через таке прагнення брататися народилися й інші узи — шлюбні та родинні. Утім, мешикам не вдавалося ані стати осілими, ані заснувати власне місто. Вони, немов койоти, блукали навколо чужих поселень, адже підходити близько їм забороняли — інакше на них нападали. Їм не дозволялося селитися навіть на неродючих землях. Так вони роками кочували під орудою все того ж таки Теноча. Одного дня він, зібравши все плем’я, повідомив, що їм час шукати знак, який покаже, де слід заснувати місто: треба шукати орла та змію на верхівці кактуса нопаль.
Звісно, всі учні знали цю оповідку, утім, акторський талант Поллекатля, його міміка й манера викладання змушували уважно слухати розповідь, наче вперше.
І от якось юрба чоловіків під час полювання побачила жаданий знак: на одному з незалюднених острівців посеред озера вони помітили, як орел, влаштувавшись на кактусі, пожирає змію. Земля обітована зовсім не була земним раєм чи плодовитою долиною, її навіть годі було назвати твердим ґрунтом під ногами. Це була лише невеличка трясовина, не лише незаселена, вона навіть не годилася для заселення. Але Теноч поблагословив місце й подякував богам так, наче вони дарували їм райські кущі.
По цих словах Поллекатль відклав книгу вбік і наказав учням іти слідом. Вийшовши з просторої зали, жрець пішов до Центральної площі. Проминувши ритуальний вівтар, недовго постояв біля Головного храму й, наповнивши груди повітрям, почав сходити нагору пірамідою. Усі йшли слідом. Старий показав пальцем на площу перед храмом, обвівши увесь простір навколо себе, і закликав юнаків у мовчанні роззирнутися.