Кому обирати першим, визначали за жеребом: розпорядник розкручував меч на пласкій поверхні чотирикутного каменя, обабіч якого стояли ватажки. Обкрутившись кілька разів круг власної осі, меч показав на кремезнішого юнака — йому першим обирати першого воїна у своє військо, котрий стане його помічником, ад’ютантом. Посади командира та ад’ютанта були вкрай важливими не лише для вдалого скеровування бою: коли один з них загине, бій вважається закінченим. Отже, командири по черзі обирали поплічників, і врешті-решт у кожнім війську опинилось по семеро воїнів. Воїни одного клану наслідували лицарів Орла: вони зодягайся у плащі, які скидалися на пташине оперення, але позаяк були лише учнями, то вдавали не орлів, а тохтлі — стрімких соколів, які мешкали на острові. На довершення вбрання — дерев’яні маски із зігнутими пташиними дзьобами. Воїни іншого війська, що наслідували лицарів Ягуара, прикрасили себе вбраннями та масками, які робили їх схожими на тлакоміцтлі, лісових котів. Кетца мимоволі згадав, як колись бавився у таку ж гру з Уатекі, але хлоп’ята замість мечів билися палицями. Але тепер, як він стривожено відзначив, суперникам дали справжню зброю: командири отримали обсидіанові мечі з блискучими чорними лезами, а решта — довгі гострі списи. Як годилося справжнім воїнам — кожен мав щит. Отже, все готове для остаточної битви біля підніжжя Головного храму. Імператор з висоти свого трону змахнув рукою, віддаючи наказ до початку битви.
12
Обсидіанові метелики
Супротивники зімкнули лави. Лицарі Кота, командиром яких був худорлявий, почали битву, наче танцюючи, повторюючи рухи цієї гнучкої тварини. Семеро юнаків рухалися, мов одна тварина, підкрадаючись до суперника, наче кіт до жертви. Усі йшли в крок, повитягавши шиї і повиставлявши уперед зброю, зсунувши щити убік; погляди були пильні й напружені, як тятива лука. Перш ніж ступити крок, вони певний час утримували рівновагу, стоячи на одній нозі, та так вправно, що здавалося, ніби їхні тіла невагомі. Барабани вибивали для них ритм. Лицарі Кота сунули вперед; лицарі Сокола у тому ж темпі задкували. Може, на них перейшла невпевненість командира, та їхня постава повторювала поставу супротивника, але навпаки: щити прикривають тіла, зброю відведено назад. Утім, дії обох військ скеровувалися єдиним ритмом. Лицарі Сокола плавно гойдали руками під своїми плащами, удаючи помахи пташиних крил. Кетца здогадався, що такими рухами вони прагнуть відволікти увагу супротивника. Тож, що далі відходили Соколята, то впевненіше наступали Коти. Врешті, вони стрімко кинулися на ворога, якого відтиснули до самісінької стіни піраміди. А від того, що трапилося згодом, у глядачів перехопило подих: наче боги й справді дарували лицарям Сокола пташині здібності, бо сімка воїнів раптом перелетіли через Котів. Цей миттєвий рух був результатом тривалих тренувань: Соколята рвучко розбіглися, відштовхнулися від землі наконечниками своїх списів і буквально злетіли у небо над головами ошелешених нападників. Усі семеро приземлилися на ноги, оповивши у кільце воїнів Кота, що спантеличено прикривалися щитами. Й тоді лицарі Сокола, перехопивши ініціативу, посипали дощем ударів списами та кулаками на вигнуті спини Котів. Це була, як відзначив про себе Кетца, не безладна бійня, а добре вирахуваний маневр. Один з лицарів Кота не підвівся з землі — його винесли з поля битви жерці.
Загони знову вишикувалися, як на початку битви. Втрата Котами одного зі своїх воїнів давалася взнаки. Худорлявий командир кинув на командира Соколят сповнений ненависті погляд, безслівно попереджаючи про незабарну помсту. Він люто закричав і раптом кинувся уперед, розмахуючи мечем. Це сталося так несподівано, що Соколята не спромоглися відповісти гідно. Дехто спробував повторити нещодавню витівку, але тепер Коти були напоготові: унизу літальників чекали гострі списи. Глядачі на сходах піраміди затамували подих. Учні з жахом дивилися на кров, що пролилася рікою на полі битви. Із землі не підвелося троє лицарів Сокола, жерці забрали і їх. Кетца косо глянув на Ечеку й уперше зауважив на його обличчі страх, їхні погляди знову зустрілися, однак тепер уже викликом палали очі Кетци. Але він сам не відчував страху. Радше ним заволоділи інші почуття: все, що відбувалося на полі, здалось юнакові таким диким, жорстоким та несправедливим, що душу його сповнило обурення, яке перейшло у справжню ненависть. Почуття було двояке, адже не можна постати проти несправедливості, лишаючись добродушним. Кетца, згадавши батькові настанови, змусив себе заспокоїтись і вирішив, що коли йому осоружна навіть думка про жертвоприношення, тоді він не повинен бажати смерті навіть катові. А ще Тепек навчав його, що найгірші почуття та думки — то діти страху, й що ясність думок приходить до того, хто здолає страх. І тоді Кетца збагнув, що суть обряду саме в тому, щоб навіяти на учнів жах, підкоривши болю та смерті. «Людина та смерть просто нездатні зустрітися. Ніхто не буває присутнім на власному похороні», — так полюбляв повторювати Тепек. Із самісінького дитинства запам’ятав Кетца давню тольтекську мудрість: «Допоки у нас є життя, смерть до нас не прийде. А коли вона прийде, ми вже її не помітимо». Так, згадуючи батьківські настанови, Кетца звільнився від кипучої ненависті всередині. Він ніколи не забуде корчі цих хлопців, що окропляли землю власного кров’ю на площі перед пірамідою, — але він не буде примножувати смерть, прагнучи смерті.