15
Бій
І настав день.
Сходинки піраміди знов обернулися на трибуни й почали залюднюватись глядачами: учні, жерці, чиновники та військові нетерпляче чекали на початок бою. Бій першого року вважали більш вагомою подією, ніж навіть останній бій: адже на цьому полі визначатимуться майбутні герої народу мешиків. То була мить, коли майбутні вояки вперше візьмуть до рук зброю. Глядачі похилого віку пишалися, що на власні очі побачать, як б’ються ті, хто віднині стане честю та славою війська мешиків. Найстарші з чиновників могли похвалитися, що були присутні під час першого бою воїна, який у цю мить сидів на троні на верхівці Храму. Імператор, зайнявши чільне місце, збирався спостерігати за першим боєм того, хто, можливо, згодом стане його спадкоємцем. Можливо, вибраний зараз знаходиться серед того натовпу хлопчаків. Найвище за всіх, навіть вище за імператора, перебував бог війни Уіцилопочтлі, жадібний до крові, яка проллється на його честь. Така пожива припадала йому найбільше до смаку: кров дітей, полеглих під час посвяти у воїни, під час першого, а для когось — останнього бою. Йшлося не про кров ворогів, яка була йому просто необхідна, як їжа для людей, ні, проллється кров його власних синів, які віддадуть свої серця з любові до нього.
Нарешті залунали сурми. Воїни вийшли на поле, трибуни привітали їх гулом. Юнаки вишикувалися й схилилися перед імператором. Командирів обрали без перепон: ніхто й не здивувався: одні хлопці проголосували за Ечеку, інші — за Кетцу. Жрець розкрутив меч на камені, щоб волею випадку вирішилося, кому першим обирати собі ад’ютанта. Чорне обсидіанове лезо повернулося до Ечеки. Ніхто не мав жодного сумніву, що той покаже на свого найближчого прибічника, сильного й хитрого парубка, який був безмежно відданий своєму героєві. Те, що трапилося, змусило всіх надовго замовкнути: Ечека, здійнявши руку й злостиво посміхнувшись своєму супернику, показав на юнака, який був для Кетци як молодший брат, — на Ситлі Маматлі. Тепер цей підліток, кремезний та водночас тендітний, як метелик, мав стати помічником свого заклятого ворога. Остовпілий вибраний, як здавалося, геть не тямив, що відбувається, й лише дивився на Кетцу, благаючи пояснити, що коїться. Однак його друг та брат був уражений не менше за нього. Вони опинилися у ворожих таборах перед битвою не на життя, а на смерть, і цьому нічим не можна було зарадити. Тепер настала черга Кетци — вибирати йому було важко, адже він сподівався призначити своїм ад’ютантом Ситлі Маматлі. Кетца гадав, чи не наслідувати йому логіку Ечеки й не взяти у помічники вірного поплічника свого злісного ворога. Але у цьому не було сенсу, адже Ечека задумав використати друзів Кетци як щит, бо знав, що син Тепека не скривдить своїх. А от Ечека був вільний від упереджень, і рука у нього не затремтить, якщо доведеться убивати своїх поплічників. Отже, Кетца мусив обирати серед друзів. Саме так він і вчинив: прагнучи оберігати своїх ближніх, він показав на маленького щуплявого юнака. Тактика Ечеки стала цілком очевидною, коли він узяв у своє військо ще одного юнака з нечисленної армії свого супротивника. Цей командир виявився набагато жорстокішим та підступнішим, ніж його вважали досі. Так він і набирав своє військо: майже всі його вояки були друзями Кетци, поміж своїх прибічників він обрав лише двох найвідчайдушніших. Зрештою, він отримав ідеальну армію: командувач з двома поплічниками складали вістря списа, а решту він виставить як живий щит.
Вбираючись в одяг лицаря Кота, Кетца міркував, як же йому обминути пастку, що розставив Ечека. Син Тепека був певен лише в одному: він не готовий битися проти своїх товаришів. Він іще не вирішив, як учинити, але точно знав, як вчиняти не буде.
Й врешті два війська знову на полі, вбрані у птахів та тварин, віч-на-віч. Лише тепер Кетца здогадався, навіщо потрібні маски — щоб ніхто нікого не міг упізнати. Під маскою неможливо розібрати, хто ще донедавна був тобі другом, а хто — ворогом. Але Кетца був інакшим: більшість тих, кого зараз приховувала маска Соколят, лишалися йому друзями, попри те, що опинилися у таборі ворога. Крім того, він узагалі прагнув обійтися без кровопролиття. Але Ечека влаштував усе так, щоб бій обернувся на бійню. Безсумнівно, коли просурмлять до бою, він та двоє його поплічників кинуться зі списами напереваги у безжальну битву, прагнучи повбивати якомога більше лицарів Кота й прикриваючись рештою як живим щитом. Правила були прості: битва припиняється, щойно загине один з командирів чи один з ад’ютантів. І тоді Кетца вигадав план. Ечека був такий марнославний і переконаний у своїй перемозі, що навіть не закрився щитом, тож якщо Кетці відразу по сигналу вдасться завдати точного й швидкого удару, він, можливо, поцілить супернику просто у груди, завдавши смертельної рани. Таким чином, битва скінчиться загибеллю лише однієї людини, а всі його друзі, ба навіть вороги — лишаться живими. Можливо, краще б було дозволити убити себе, але за таких обставин, можливо, загине чимало його друзів. Ось як міркував Кетца, коли імператор нарешті дав знак починати змагання.