Ми вирушили у путь із затоки Атолотль, коли сонце щойно вигулькнуло на обрії. Море було спокійним, а у вітрило дмухав легкий бриз. Щоб утримувати добру швидкість, вистачило й чотирьох веслувальників. На борту панував такий самий спокій, як і на морі: екіпаж поводився так безтурботно, що, певно, таку поведінку слід було вважати передвістям бурі. Мешики та уастеки, давні вороги, дружно веслували в одному ритмі й бралися за будь-яку роботу. Та працювали вони мовчки, не дивлячись одне одному в очі, адже будь-яке непорозуміння загрожувало обернутися на іскру, від якої розгориться пожежа. Уастеки, як досвідчені моряки, упевнено снували палубою, не втрачаючи рівноваги, а ось мешиків хитало, вони страждали на морську хворобу, і раз по раз хтось із них перехилявся через борт, щоб спорожнити шлунок. Зауваживши, як колишні раби успішно обживаються на своїй маленькій плавучій батьківщині, звільнені в’язні не могли не визнати, що тепер їхні життя — у руках тих, кого вони звикли поневолювати. То був спокій, до якого спонукали обставини, але я боявся, що так не триватиме довго.
По обіді я раптом зауважив вираз жаху на обличчях мешиків. Озирнувшись, я поглянув у той бік, куди було спрямовано їхні погляди: вузька смужка землі за бортом геть зникла з очей. Куди не кинь оком — повсюдно видно лише воду. Усі мої потуги та переконання зависли у повітрі без жодного підґрунтя.
На морі та у душах членів екіпажу панував незмінний спокій. Ми лишили сонце на півночі, згодом — на північному сході, затим — на сході-північному сході. Ми тримали курс на острови таїнів, де мали запастися продовольством. Такий був задум, щоб чималий шлях мати змогу пройти упорожні. Мій помічник Маоні виявився великим мореплавцем: завдяки його описам я спромігся накреслити мапу цієї групи островів.
Уастеки торгували з острів’янами аж до мешикського поневолення. Таїни — так вони самі себе називають і їхньою мовою це означає «добрі люди» — до моїх співвітчизників ставляться з острахом, зауваживши, до чого призвело наше підкорення Уастеки. Доведеться поводитися обачно й бути дуже дипломатичними під час переговорів. Ці люди — чудові мореплавці й мають гарні човни.
Сусідні острівці населяє плем’я каніба, що їхньою мовою означає «погані люди». Каніби споконвіку ворогують з таїнами. Це дуже войовничі люди, вони мають звичай пожирати ворогів, не лишаючи нічого, так казав мені Маоні. Вони не лише прекрасні мореплавці, а й чудові майстри кораблебудування; їхні кораблі виготовляються із суцільного стовбура, й така «пірога» має місткість до двохсот воїнів — тобто у двадцять разів більше за цілу команду на нашому судні. І таїнам, і канібам, як і решті остров’ян, треба показати, що ми не маємо наміру завойовувати їхні землі. Та ми не повинні розкривати справжніх цілей нашої експедиції, щоб не заронити сім’я підозріливості, заздрості чи ворожості.
Кохана моя Ішоє! Мені бракує слів, щоб описати ніч посеред океану. Ніколи я ще не споглядав нічого такого. Мені бракує слів. Я б волів, щоб ти була поряд зараз.
Сьогодні ми знов побачили землю. Над продовгуватою зеленою облямівкою зійшло сонце. Нас супроводжують пташки, що ширяють навколо корабля. Земля, яку ми бачимо на сході, — то острів Куба, а гори над тією землею називаються Кубанакан. Ми не збираємося приставати до берега, бо наразі не потребуємо провіанту й не маємо наміру спілкуватися з місцевими мешканцями. За нагоди, нам слід уникати контактів, які можуть спричинитися до ймовірних сутичок. Навіть якщо ця земля належить таїнам, ніколи не вгадаєш, коли наскочать каніби.
Люди помітно заспокоїлись, знову побачивши землю, хоча тепер плисти поблизу суходолу стало дуже небезпечно.
Уночі у зорянім сяйві ми бачили, як на море полив вогненний дощ. Незабутнє видовище, лише мої люди злякалися, що на них упадуть краплини вогню. Скидалося, ніби то лютує особисто Уїцилопочтлі. Але за мить усе вщухло. Море, небо та зорі — сам спокій. Незабутньо.